Читати книгу - "Сфера"

— Мей, — пролунав мамин голос. — Мей.

Але Мей ніяк не знаходила того повідомлення. Де ж воно? Гортаючи стрічку, почула, як човгнув по підлозі стілець. Але вона так захопилася своїм пошуком, що навіть не підвела голови. Коли ж підвела, то Мерсера вже не було, а батьки запитально дивилися на неї.

— Добре, що ти так прагнеш підтримати Мерсера, — сказала мама, — але чому саме тепер? Ми собі спокійненько вечеряли.

Мей і собі дивилася на маму, вбираючи, наскільки була здатна, все розчарування та розгубленість, а потім вибігла надвір і наздогнала Мерсера, коли він заднім ходом виїжджав із доріжки на вулицю.

Ускочила на пасажирське сидіння.

— Гальмуй.

Його очі були погаслі, неживі. Він зупинився, поклав руки на коліна і зітхнув так поблажливо, як тільки міг.

— Що за муха тебе вкусила, Мерсере?

— Мей, я попросив тебе припинити, а ти не схотіла.

— Що, зачепила твою гординю?

— Ні, зачепила мій розум. Змусила подумати, що ти остаточно поїхала дахом. Я попросив тебе перестати, а ти не схотіла.

— Я не перестану тобі допомагати.

— Але я не просив про допомогу. І не давав дозволу розсилати фотографію моєї роботи.

— Твоєї роботи, — у її голосі вчувалася недоречна і недієва дошкульність.

— Ти фальшуєш, Мей, ти — в’їдлива і бездушна.

— Що? Я — протилежність бездушності, Мерсере. Я намагаюся тобі допомогти, бо вірю в те, що ти робиш.

— Ні, ти не віриш. Мей, ти не хочеш дозволити, щоб річ жила у кімнаті. Моя робота існує в єдиній кімнаті. Її більше нема ніде. Бо я так задумав.

— То бізнес тобі не потрібен?

Мерсер відкинувся на спинку сидіння і дивився кудись крізь вітрове скло.

— Мей, мені ще ніколи так сильно не здавалося, начебто світ захопив якийсь культ. Недавно мені втирали одну річ. Думаю, це навіть якимсь чином пов’язано зі «Сферою». Чула про «Домовика»? Це коли твій телефон сканує весь будинок, вишукуючи бар-коди товарів і продуктів…

— Так. І замовляє нові продукти, коли вони в тебе закінчуються. Геніальний винахід.

— Справді так вважаєш? — запитав Мерсер. — Знаєш, як вони мені це втелющували? Утопія, як завжди. Цього разу сказали, що сприяє схудненню. Якщо в магазинах знають, що потрібно їхнім покупцям, то не замовлятимуть і не привозитимуть більше, ніж потрібно, не треба буде викидати прострочених, але нерозкуплених продуктів. Я ось до чого веду: як і в усьому, що ви проштовхуєте, все нібито дуже гладко, все прогресивно, але що далі, то пильніше за нами стежать, наглядають буквально за всім, що ми робимо.

— Мерсере, «Сфера» — це спільнота таких людей, як я. Ти хочеш сказати, що ми десь сидимо, підглядаємо за тобою, плануючи захопити світ?

— Ні. По-перше, я добре знаю, що там такі ж люди, як ти. І це найстрашніше. Кожен із вас зокрема не знає, що ви робите разом. А по-друге, не бери на віру, що твої боси мають лише благі наміри. Уже багато років інтернет-комунікації перебувають під контролем доволі пристойних людей. Принаймні вони не мстиві хижаки. Та мене завжди турбувало, а що як комусь із них закортить використати свою вдалу, щоб покарати незгодних?

— Про що ти говориш?

— Думаєш, це лише збіг обставин? Досить конгресмену чи блогерові завести мову за монополію, як вони одразу стають фігурантами страхітливих скандалів, пов’язаних із сексом, порнографією та відьомством? Уже протягом двадцятьох років Інтернет спроможний за лічені хвилини стерти будь-кого на порох, але до твоїх Трьох Мудреців — принаймні до одного з них — ніхто не ставив собі це за мету. Але ти кажеш, що це велика новина?

— Ти такий параноїк. Твій розум, заточений на теорію змови, завжди наганяв нудьгу на мене. Ти страшенний невіглас. Ну як можна вважати «Домовика» чимсь страшним? Сам знаєш, сотні років існували молочарі, які привозили молоко. Вони знали, коли воно тобі потрібне. М’ясники продавали тобі м’ясо, пекарі розвозили хліб…

— Але молочарі не сканували твого помешкання! А з універсальним товарним кодом можна просканувати все. Вже мільйони телефонів сканують будинки і передають усю інформацію у світ.

— То й що? Не хочеш, щоб у «Чармін» знали, скільки ти використовуєш туалетного паперу? «Чармін» у якийсь спосіб чинить на тебе тиск?

— Ні, Мей, не в цьому заковика. Таке легше зрозуміти. Бачиш, тут немає гнобителів. Ніхто тебе не змушує щось робити. Ти сама себе садовиш на прив’язь. Із власної волі перетворюєшся на аутиста. Ти більше не вловлюєш простих людських комунікативних сигналів. Ти не спілкуєшся за столом із трьома людьми, кожен з яких дивиться на тебе і намагається з тобою говорити, а втуплюєшся в монітор і шукаєш бозна-кого в Дубаї.

— Але ж і ти, Мерсере, не кришталево чистий. Ти маєш електронну скриньку. Маєш веб-сайт.

— Бачиш, суть в іншому, і мені боляче це тобі казати. З тобою вже нецікаво. Ти по двадцять годин на день сидиш за столом, а зрештою не маєш що показати за винятком якихось цифр, що за тиждень уже забудуться. Ти не залишаєш по собі жодних слідів. Жодних доказів.

— Та йди ти в сраку, Мерсере.

— А найгірше, що ти вже не робиш нічого цікавого. Ти нічого не бачиш, нічого не кажеш. Страшний парадокс. Тобі здається, нібито перебуваєш у центрі геть усього, від чого твоя вага зростає, та насправді з тебе витікає життєва енергія. Можу закластися, що, крім монітора, ти вже місяцями нічого не бачиш. Хіба не так?

— Але ж ти, Мерсере, і гівнюк.

— Ти хоча б назовні ще виходиш?

— А ти отакий дуже допитливий? Ідіот, який робить абажури з дохлих оленів? Вундеркінд, який усіх причаровує?

— Знаєш, Мей, що я думаю? Що ти чомусь вважаєш, начебто сидіти за столом і ставити веселі та сумні смайлики — це страшенно захопливе життя. Твої коментарі до подій замінюють самі події. Дивишся на фото з Непалу, тиснеш кнопку зі смайликом і думаєш, що ти туди їздила. А якби й справді туди поїхала, що було б? Твій «СфераБрик»-рейтинг, чи як ти його до бісової курви називаєш, упаде нижче допустимого рівня! Мей, хіба не усвідомлюєш, яка ти стала нудна?

Уже котрий рік Мерсер був для неї найненависнішою людиною. Тож нічого дивного. Йому завжди була притаманна унікальна здатність доводити її до сказу. Його оте професорське самовдоволення. Його антикварна маячня. Та найбільше — оте вихідне припущення (докорінно помилкове), начебто він її знає. Мерсер знав ті риси, які йому подобалися і не суперечили, і він уявив, що то і є справжнє єство Мей, її сутність. Але він не знав нічогісінько.

З кожною проїханою милею дорогою назад