Читати книгу - "Хочу бути твоєю, Лаванда Різ"

Розділ 37

Максим

Ну, привіт, моє особисте пекло…

Бажання її бачити вже змішалося з моєю кров'ю і гасає по венах і, напевно, залишиться частиною мене, поки моє вперте серце битиметься.

Бажання її почути ходить за мною тінню, щоразу, коли я дістаю телефон – у душі все перевертається і моє кохання, протяжно скиглячи, знову стрибає в прірву. Перш ніж набрати номер Яніни я хвилини зо дві налаштовуюсь, граючи жовнами, наступаю на горло своєму почуттю і тільки потім натискаю виклик. І перший мій вдих, коли я чую її голос, сповнений гіркоти, ніби я лежу в квітучому полині мордою вниз. І як я проґавив цей момент, коли встиг настільки сильно втріскатися, пришити свою душу до її душі? Як мені повернутись на початкову позицію, як знову стати самим собою? Бажання її розлюбити тільки посилюють мої почуття до неї, моє кохання мені мститься, воно схоже на агресивну ліану, викорчовуєш в одному місці, а вона ніби знущаючись, проростає в п'яти місцях одночасно. Знаю, що час згладить гострі кути, залиже рани і вгамує бурю, згодом я знову заведу собі коханку, продовжу заплановані проекти і згадуватиму Яніну лише іноді... зрідка, коли захочеться відчути себе живим. Моя дівчинка теж заспокоїться, почне знову голосно сміятися, жити далі і одного разу в її очах з'явиться чуттєве сяйво, коли вона зустріне гідного чоловіка. Впевнений, Яніна дозволить собі любити по-справжньому, коли відчує свою самодостатність, цілісність, зрозуміє свою мету, коли зможе зберегти своє «я» в будь-якій ситуації, коли жоден чоловік вже нізащо не зможе спробувати її переробити під себе. І в чому я жодним чином не сумніваюся — вона завжди подобатиметься хлопцям. Яніна не надає значення наскільки вона красива, цікава та бажана. Через свою наївність та скромність вона досі вважає себе сірою мишкою і десь глибоко в душі я вже її ревную до кожного, хто на неї витріщатиметься. Головне, щоб вона не сплуталася з Демоном. Хоча я в курсі, що він ходить до лікарні тепер практично щодня. Вона не для нього, Дем’ян не зможе покохати Ясю так, як вона того заслуговує. Цей котяра любить мишок, але ту, яка знесе йому дах і витягне душу одним поглядом — він ще не зустрів.

Роблю глибокий вдих і набираю її номер, почуття затиснуті в кулаку, тепер я готовий почути мою дівчинку.

— Привіт, — трясця, одне її просте «привіт», а моє серце вже рвонуло з місця і марно тиснути на педалі… це складно контролювати.

— Привіт, — відповідаю і не дихаю, навпаки, посилено намагаюся почути в трубці її дихання. — Як справи?

— Максиме Андрійовичу, ще вчора хотіла сказати щодо харчування. Мені привозять дуже багато їжі. І щоб продукти не зіпсувалися доводиться підгодовувати дівчат із сусідньої палати. Вони, звичайно, від смаколиків не відмовляються, але для мене цього забагато, — називає мене по батькові і знову перейшла на «ви». Хоче, щоб я це помітив і якось відреагував. Сонечко, я помітив, але ми більше не гратимемо в цю гру.

— Пропонуєш скасувати вечері і лишите лише легкі сніданки та обіди?

— Так, було б чудово. Заощадите гроші, адже вони у вас не зайві. А ще мені сьогодні зняли шви, — у її інтонацію вплітається радість, і моя кров миттєво стає густішою, тому що я якогось біса уявив її посмішку і згадав смак її губ.

— Було боляче? — мій голос зрадливо здригнувся.

— Не дуже. Мене підтримувала думка, що за три дні вже можна буде ночувати не в лікарні... — її радісна захопленість раптом забуксувала, вона затнулася і повисла клята пауза. Паузи мене напружують найсильніше, тому що, слухаючи її мовчання, я борюся з собою, борюся з бажанням сказати їй: «Ясю, я тебе обдурив, сказавши, що не кохаю».

— Вже вирішила, де ночуватимеш? — Вимовляю крізь зуби, тому що явно не в мене.

— Це питання вже вирішене, — Яніна не уточнює, де вона житиме до вступу в академію, а моє почуття самозбереження нервової системи підказує мені не з'ясовувати подробиці, бо й так ледве тримаю себе в руках. Варіанти ж лише два, або орендована квартира, або гніздечко Демона.

— Чудово. Я вже вийшов на контакт з ректором Могилянки, за два тижні він повернеться з відпустки, я зустрінуся з ним особисто, і ми обговоримо твій вступ. Впевнений, проблем не буде.

— Ясно ... Дякую, — її настрій знову падає.

Прокляття, ну чому все так?! Ненавиджу цю ситуацію, цю драму і те, на що я перетворився, на якусь розмазню!

Аби Яніна могла насолоджуватися життям, я мушу відмовитися від спілкування з нею повністю, жодних зустрічей та телефонних дзвінків, бо навіть розмовами по телефону ми ятримо рани один одного. Я мушу, але не можу… поки що не можу. Але, мабуть, мені варто поводитися, як козел, це я можу. 

— Не дякуй, Яніно. Адже ми підписали договір, ти відпрацюєш мою турботу про тебе.

— Дякую, що нагадали, Максиме Андрійовичу. Постійно забуваю, що я вихована людина і у мене є серце, вибачте великодушно, — кусається, люблю, коли вона кусається.

— Вибачаю. І ти… мені пробач. Може, перейдемо на спілкування виключно повідомленнями? — Думаю, буде болючіше, але той факт, що вона жива і десь існує — повинен мене втішати.

— Як хочеш, — тепер голос здригнувся в неї. — Ти ж вирішуєш усе сам і за мене! — кинула слухавку. Розсердилася. Так навіть краще. Незабаром твоє серденько не стискатиметься при думці про мене. Ти заслуговуєш на сім'ю і люблячих людей навколо тебе, але ні я, ні Дем'ян не здатні стати зразковими сім'янинами. Не знаю, що має статися, щоб ми змінилися…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно