Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Гей! Томе Бомбадиле! Томе Бомбадило!

Крізь води, ліс і брили, очерет, могили,

Крізь сяйво сонця й зір прислухайся й почуй нас!

О Томе Бомбадиле! Прийди і порятуй нас!

На хвилю запала глибока тиша, в якій Фродо чув биття власного серця. Ця довга мить повільно минула, і до нього долинув виразний, хоч і далекий — ніби звучав десь під землею чи за товстими стінами — голос, що співав у відповідь:

Старий Том Бомбадил — веселун великий;

Синя-синя його куртка, жовті черевики.

Ще ніхто не переміг господаря Тома:

Бо співа він, і біжить, і не знає втоми.

Пролунав гучний гуркіт, мовби котилось і падало каміння, а потому раптом до келії вдерлося світло, справжнє світло, ясне світло дня. У кінці коридору, десь за ногами Фродо, з’явився отвір на кшталт дверей, а з нього вигулькнула Томова голова (капелюх, перо й усе решта), обрамлена світлом червоного сонця, що сходило позад нього. Світло впало на підлогу й на обличчя трьох гобітів, котрі лежали біля Фродо. Вони не ворухнулися, проте землистий відтінок зійшов із їхніх лиць. Тепер вони виглядали так, наче просто сплять глибоким сном.

Том нахилився, скинув капелюха й увійшов до темної келії, співаючи:

Геть, Душе старий! Сяє сонце згори!

Як туман, розвійся, вий, лети з вітрами

У пустельний дикий край за найдальші гори!

Ніколи не вертай! Вилізай з кургану!

Зникни й забутий будь, мчи, від тьми темніший,

До навік замкнутих брам, аж до зміни світу.

Після цих слів щось закричало і частина внутрішньої стіни келії з гуркотом обвалилася. Потому пролунав довгий протяжний вереск, що поволі розтанув у невідомій далині, й тоді все стихло.

— Нумо, друже Фродо! — сказав Том. — Ходімо назовні, де чиста трава! Мусиш допомогти мені винести їх.

Разом вони винесли на повітря Мері, Піпіна та Сема. І коли Фродо востаннє виходив із кургану, то йому здалося, наче відрубана кисть усе ще корчилася, ніби поранений павук, на купі опалої землі. Том зайшов туди ще раз, й можна було чути його гучний тупіт і гупання. А коли він вийшов, то тримав у руках чималий ладунок зі скарбом: золоті, срібні, мідні та бронзові речі; багато намиста і ланцюжків, а також коштовних прикрас. Бомбадил вибрався на зелений курган і склав усе це на його осяяній сонцем вершині.

Там він і стояв із капелюхом у руці та з вітром у волоссі, дивлячись на трьох гобітів, котрі лежали горілиць на траві зі західного боку могильника. Здійнявши вгору праву руку, Том дзвінким голосом наказав:

Вставайте, пустуни! Слухайте цю пісню!

Грійтесь, тіла й серця! Зимний камінь тріснув;

Нарозтіж двері тьми; мертві руки вшились.

Ніч утекла у Ніч, Брама відчинилась!

На превелику радість Фродо, його друзі заворушилися, потяглися, протерли очі й миттю зірвалися на ноги. Тоді здивовано подивилися спершу на Фродо, потому на Тома, який височів над ними, наче велет, на верхів’ї кургану, а ще потому на самих себе у тонкому білому рам’ї, в діадемах і в поясах із потемнілого золота й у брязкітливих дрібних оздобах.

— А це що за дивина! — подав голос Мері, обмацуючи золоту діадему, що сповзла йому на одне око.

І враз замовк, — на його обличчі майнула тінь, він заплющив очі.

— Звісно, я згадав! Люди з Карн-Дŷма напали на нас уночі й перемогли. Ах! Спис у мене в серці! — Мері схопився за груди. — Ні! Ні! — мовив, розплющивши очі. — Що я таке кажу? Це мені наверзлось. А ти куди подівся, Фродо?

— Я гадав, що заблукав, — відповів той, — але не хочу про це згадувати. Нумо думати, що нам тепер робити! Треба ж бо йти далі!

— У такому вбранні, пане? — втрутився Сем. — Де мій одяг?

Він кинув діадему, пояс і персні на траву й безпорадно озирнувся, ніби сподівався знайти десь поблизу свої плащ, куртку, штани й іншу гобітську одежу.

— Одягу свого ти вдень зі свічкою не знайдеш, — сказав Том, спускаючись із могильника. Освітлений сонцем, він зі сміхом пританцьовував довкола них. Ні кому й на гадку не спало би, що тут могло статися щось небезпечне чи жахливе, та й узагалі страх потроху відступав од їхніх сердець, доки вони дивилися на Бомбадила і бачили веселі блискітки в його очах.

— Про що це ти? — запитав Піпін, глипнувши на Тома збентежено та зачудовано. — Чому?

Але той лишень похитав головою і мовив:

— Ви з глибокої води нині врятувались, на поверхню піднялись і себе відшукали. Одяг — втрата не велика, якщо сам вцілів ти. Тож радійте, милі друзі, й дайте-но зігріти сонцю ваші тіла й душі! Скиньте це лахміття! Погасайте голяка по траві зеленій, Том тим часом собі рушить ген, пополювати!

І він зіскочив із пагорба, насвистуючи та галайкаючи. Озирнувшись услід за ним, Фродо побачив, як Бомбадил біжить на південь зеленого улоговиною між тим пагорбом, де були вони, і наступним, продовжуючи насвистувати й погукувати:

Гей! Ну! Ну, ж бо ви! Де ви подались, га?

Вверх, вниз, тут чи там, далеко чи близько?

Гостровуше, Мудроносе, Свистохвосте, Стрибе,

Білоніжку мій малий і Товстуне Грибе!

Отак співав Том, і мчав уперед, і підкидав капелюха, і ловив його, поки сховався за виступом, одначе ще довго його Гей! Ну! Ну, ж бо ви! доносив до гобітів вітер, який змінив напрямок і дув тепер на південь.

Повітря знову стало дуже теплим. Гобіти трохи погасали по траві, як їм і радив Том. Потому позасмагали на сонці — з такою втіхою, з якою можуть засмагати хіба ті, хто в чарівний спосіб раптом перенісся з лютої зими в лагідне літо, чи ті, хто довго хворів і був прикутий до ліжка, а одного дня прокинувся й почувся несподівано добре, — і день знов обіцяв їм чимало всячини.

Доки повернувся Том, гобіти вже набралися сил (і зголодніли). Спершу над краєм пагорба вигулькнув Томів капелюх, потому сам Бомбадил, а вже за ним слухняним ланцюжком дибцяли шестеро поні: п’ятірко їхніх і ще один. Останнім ішов старий Товстун Гриб: він був