Читати книгу - "Воно"

якого було заявлено його батьками тільки за день до цього (його фотографію помістили на першій шпальті «Деррі Ньюз», темноволосий малюк зухвало усміхається в камеру, на голові в нього сидить картуз «Ред Сокс»). Родина Клементсів жила на Канзас-стрит, зовсім на іншому кінці міста. Його мати, яка була так страшно пригнічена горем, що здавалося, вона існує всередині якоїсь скляної кулі суцільного спокою, розповіла поліції, що Метті на своєму триколісному велосипеді катався туди-сюди по тротуару поряд з їхнім будинком, який стояв на розі Канзас-стрит та Кошут-лейн. Вона пішла покласти до сушарки прання, а коли знову визирнула у вікно, щоб перевірити, як там Метті, він уже зник. Залишився тільки його перекинутий велосипед на траві між тротуаром і проїжджою частиною вулиці. Одне з задніх коліс ще ліниво оберталося. Воно зупинилося в неї на очах.

Шефові Бортону цього вже було досить. Наступного вечора на спеціальній сесії міської ради він запропонував комендантську годину з сьомої вечора; пропозицію було одностайно прийнято і запроваджено вже з наступного дня. Малі діти мусили повсякчас перебувати під наглядом «кваліфікованих дорослих» – як це подавала у своїй статті про комендантський час «Ньюз». Місяць тому в Бена у школі відбулися спеціальні збори. На сцену вийшов шеф поліції, зачепив великі пальці за свій ремінь з пістолетом і запевнив дітей, що їм нема чого непокоїтися, якщо вони дотримуватимуться кількох простих правил: не балакати з незнайомцями; не погоджуватися на пропозицію підвезти на машині, якщо добре не знаєте того, хто пропонує; завжди пам’ятати, що «Полісмен Твій Друг»… і слухняно дотримуватися комендантського часу.

Два тижні тому один хлопець, якого Бен ледве знав (той учився в іншому п’ятому класі Деррійської початкової) зазирнув до зливового колодязя на Нейблот-стрит і побачив, що там плаває колами щось схоже на купу волосся. Той хлопець, його звали чи то Френкі, чи Фредді Росс (а може, Рот), полював за цікавинками пристроєм, який він сам винайшов і назвав його ЧУДЕСНИЙ ГУМКО-ДРЮК. Коли він про нього розказував, було ясно, що думає він про нього саме так, великими літерами (а ймовірно, до того ж ще й неоновими). ЧУДЕСНИЙ ГУМКО-ДРЮК – то була березова гілка з приліпленим у нього на кінці чималим кавалком жувальної гумки. У вільний час цей Фредді (чи Френкі) походжав з ним по Деррі, зазираючи до риштаків і дренажних колодязів. Інколи він бачив гроші – пенні здебільшого, але подеколи й дайми чи навіть четвертаки (ці з якоїсь відомої лише йому причини він називав «набережними монстрами»). Побачивши гроші, Френкі-чи-Фредді з його ЧУДЕСНИМ ГУМКО-ДРЮКОМ брався до роботи. Тиць униз крізь решітку – і монета, вважай, напевне опинялася в його кишені.

До Бена доходили чутки про Френкі-чи-Фредді та його гумоклейкий дрючок задовго до того, як цей хлопець вигулькнув у центрі уваги, знайшовши тіло Вероніки Ґроґан. «Він справжній гидотник», – одного дня під час клубної години в школі повідомив Бенові хлопець на ім’я Річі Тозіер. Цей Тозіер був кощавим хлопчиком в окулярах. Бен подумав, що без них він, мабуть, бачить, точнісінько як той містер Маґу236; його збільшені очі плавали за товстими лінзами з виразом вічного здивування. А ще він мав великі передні зуби, за що дістав прізвисько Хвалькуватий Бобер237. Він учився в тому самому п’ятому класі, що й Френкі-чи-Фредді.

– Пхає цілісінькими днями свою ломаку в каналізацію, а потім, увечері, жує ту гумку з її кінця.

– Бігме, це ж гидко, – скрикнув Бен.

– Авшеш, пвавильно, кволику, – кивнув Тозіер і пішов геть.

Вважаючи, що знайшов якусь перуку, Френкі-чи-Фредді почав шурувати своїм ЧУДЕСНИМ ГУМКО-ДРЮКОМ крізь ґрати дренажного колодязя. Він подумав, що зможе її висушити і подарувати на день народження своїй матері або ще кудись притокмити. Через кілька хвилин тикання й штурхання, коли він уже був готовий покинути цю справу, з мутної води в забитому стоку спливло чиєсь лице, з прилиплим до білих щік листям і брудом у вибалушених очах.

Френкі-чи-Фредді з вереском помчав додому.

Вероніка Ґроґан навчалася у четвертому класі Церковної школи на Нейболт-стрит, яку утримували люди, котрих Бенова мати називала «христосиками-святошами». Дівчинку поховали в той день, коли їй мусило виповнитися десять років.

Після цього найнедавнішого жаху Арлін Генском одного вечора покликала Бена до вітальні й посадила поряд з собою на дивані. Взявши сина за руки, вона прискіпливо подивилася йому в очі. Бен дивився на неї, почуваючись трохи збентежено.

– Бене, – промовила нарешті мати, – ти дурень?

– Ні, матусю, – відповів Бен, почуваючись ще дужче збентеженим. Він не мав жодного уявлення, до чого тут ведеться. Він не міг пригадати, щоби бодай колись бачив свою маму такою поважною.

– Ні, – луною відгукнулась вона. – І я не вірю, що ти дурень.

Після цього вона запала в довгу мовчанку, дивлячись уже не на Бена, а задумливо крізь вікно. Бен на хвильку загадався, чи вона часом не забула зовсім про нього. Мати була все ще молодою жінкою – тільки тридцять два, – але виховувати самій хлопця… це позначилося на ній. Вона працювала сорок годин на тиждень на прядильно-ткацькій фабриці Старка в Ньюпорті, і після особливо багатих на пил і пух робочих днів інколи кашляла так довго і важко, що Бена це лякало. Такими ночами він довго лежав, дивлячись у темряву за вікном поряд з його ліжком, думаючи, що буде з ним, якщо мама помре. Тоді він стане сиротою, припускав Бен. Може стати дитиною на утриманні штату (він гадав, що це означає жити з фермерами, які примусять його працювати від світання до смеркання), або його можуть відправити до сирітського притулку в Бенгорі. Він намагався запевнити себе, що дурня це, переживати зараз про такі речі, але ці запевнення були абсолютно марними. І не лише за себе він переживав; за неї він переживав також. Вона була жорсткою жінкою, його мама, і в більшості випадків наполягала, щоб усе було по-її, але вона була доброю мамою. Він дуже-дуже її любив.

– Ти знаєш про ті вбивства, – промовила вона, знову нарешті дивлячись на нього.

Він кивнув.

– Спершу люди думали, що це… – вона завагалася на наступному слові, якого ніколи раніше не промовляла в присутності сина, але обставини були незвичайними і вона себе присилувала, – … злочини на сексуальному ґрунті. Можливо, так, а можливо, й ні. Можливо, все вже минулося, а можливо, й ні. Ніхто більше не може бути ні в чому впевненим, окрім того, що якийсь божевільний десь там полює на маленьких дітей. Ти мене розумієш, Бене?

Він кивнув.

– І ти розумієш, що я маю на увазі, коли кажу, що то могли бути злочини на сексуальному ґрунті?

Він не розумів – принаймні не зовсім, – але знову кивнув. Йому подумалося: якщо мати, окрім цієї справи, збирається поговорити з ним ще й про лелек і капусту, він помре від ніяковості.

– Я непокоюся за тебе, Бене. Я непокоюся, що не даю тобі всього, що належало б.

Бен посовався і не сказав нічого.

– Ти здебільшого сам-один. Гадаю, занадто. Ти…

– Мамо…

– Помовч, коли я з тобою говорю, – обірвала вона, і Бен замовк. – Ти мусиш бути обережним, Бенні. Надходить літо, і я не хочу зіпсувати тобі