Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

Приходила Лізка. Так називав її Кловський, але для мене в ній нічого не було особливого. Я просто спостерігав за реакцією Кловського, що маслянів поглядом, потім обм'якав і сидів з тремтячими руками, не наважувався щось сказати, щось зробити. Я вирішив бути обережним. Тоді я ще не знав жінки. Я не розумівся, де гарні жінки. Я просто відчував їх на запах і смак, як відчувають малюки запах жіночої груді й молока. У неї витончене обличчя, але ніздрі червоні від кокаїну; іноді нога підламується, а під вечір вона ледь заходить до офісу, сідає і курить сигарету в довгому дерев'яному мундштуці. Вона сидить довго, чекаючи на Кловського, аж поки лушпиння освітлених вікон не починає мерехтіти, згасати зовсім. Дочекавшись, вона похоплюється, прощається і йде, лишаючи Кловського з розпачливим поглядом. Іноді вона мене розпитує про новини, тріскаючи сухим поглядом, зовсім не подібним на погляд наркоманки. Одного вечора вона несподівано сказала мені, що я їй подобаюся, але це нічого не означає, і залилася сухим кашлем. Мені підкотило відразою. Вона це помітила, і ми з Кловським довго її не бачили.

Ми про неї забули зовсім. Блох забув про Людку, бо одного дня на нашому порозі з'явився Бокін, одягнений у мішкуватий костюм «адідас». За ним огинається чолов'яга непевної зовнішності, весь горбатий, з вибілілим обличчям; він говорить, що ось цей чоловік хоче бачити пана Блоха і що вони колись були знайомі. Кловський тільки муркає, підспівуючи у такт чистці зброї мантри. Бокін завмирає, склавши поштиво на грудях руки. І я вже відчуваю, як Людчині мрії летять коту під хвіст. У повітрі натягується важким і ворожим. Чоловік приносить черговий план. Кловський телефонує до Блоха. Очі у нього скляніють. Я розумію, що це пов'язано якось з Людкою, Лізаветою, Кловським. Найменше він ставить у ці плани мене. Найбільша помилка — це хоронити живих людей. Проте це у них виходило здорово.

Кловський дивиться дрімучим поглядом. Кловський відрізає у просторі час. Несподівано видавлює, голос, як незмащені дверні петлі на вітрові: «Так ти, дорогуша, хочеш два мільйони… Ну-уу…» Чоловік, цього разу безцеремонно оскаливши ряд білих і міцних зубів, з червоним язиком, як якоюсь тварюкою, між ними, починає говорити. Кловський дивиться на нього, як на комаху. Потім запитує: а де я тебе бачив? Всі ми колись десь когось бачили. Кловський затягується черговою дозою кокаїну. Чолов'яга наполягає на особистій зустрічі з Блохом. Кловський говорить добре, але це добре, як тисячі смертних вироків. Я ще не знаю, про що йдеться, але особливість того дня я пам'ятаю до кожної деталі. Охорона привела китайозу. їх повно, маленьких смердючих нелегалів. Він крав готівку. А тому Кловський запитував тихим і вуркітливим, зовсім батьківським голосом, в якому грали сонячні відчуття і співчуття, що китайоза відчуває в дану хвилину; так запитують лікарі хворих, а потім допомагають. І Кловський клав свою велику м'яку руку на голову, а китайоза втискав голову в плечі і, наче кріль, притискав вуха, а Кловський сидів, відкинувши важке тіло на крісло, вмостивши спину на м'якеньку подушечку; всім обридало слухати про якісь рисові плантації, про купу дітей, про дружину, ще казна-що. Потім Кловський витягнув «беретту», приставив до вуха китайця і вистрелив. У цей порух, що відділяв постріл від процесу, зовсім дивно він прив'язав мораль. Ми навіть не встигли здивуватися. Я навіть не встигнув виблюватися. Таке паскудство: існував у часи Совєтського Союзу такий релікт, нині призабутий, як Держплан. Держава займалася постачанням усього навколо, що рухало і допомагало завалити державні совєтські структури, а саме — колгоспи. Держава займалася постачанням колгоспів, кооперативів та елеваторів, вона реально керувала постачанням будівельного матеріалу, і від неї залежало, виконає повальний план той колгосп чи ні. До примітивного просто. Сюди і підв'язався наш з Бокіним спільний знайомий. Заковика полягала в тому, що столиця розпоряджалася на області кількістю будматеріалу чи якоїсь там продукції, а тому, якщо наш знайомий мав відношення до будівництва, тобто був найманим робітником, тобто водив шабашні бригади, то справа у нього вертілася тільки навколо цього. Москва видавала повальний план, кидаючи гострим оком, керуючи, буцімто їй видніше, коли потрібні труби у колгоспі «Червоне дишло». Розпорядження йшло на завод, цього разу Дніпропетровський, на відділ господарського постачання. Дніпропетровськ відправляв на область, область на район, район на колгоспи. Доля виконання плану залежала від маленьких гнидявих чиновників, що протирали сірі штанці й отримували мізерну платню у дев'яносто ре. Потраплять чи не потраплять труби до голів колгоспів, залежало найбільше від цих хитрих, з щурячим прищуром чиновників. Наш знайомий дізнавався, де найбільше в колгоспі потребували труби, але там вони навряд чи світили упродовж кількох років, і пропонував свої послуги. Він попервах вишиковував перед головою колгоспу мордатих башибузуків, і ті клялися вмерти на теренах колгоспу «Червоне дишло». Голова, причмелений розмовами нашого знайомого, тільки руками розводив. А той мчав до району, бо інакше не можна, без району область ніколи не давала зелене світло. Він заходив до начальника постачання і викладав свій план, а в того від такого нахабства лізли очі на лоба. Пан наш, тоді ще не пан, а товариш, викидав купку хрустких карбованців, і усмішка начальника м'якшала. Він говорив, паленіючи від сорому, що спробує щось зробити, от тільки область. Наш покірний слуга мчав до області, в такий же відділок, в таку ж, як близнючка, сільгосптехніку, і домовлявся там, сплативши попередньо половину суми, а не весь хабар. Звідти він мчав на завод до Дніпропетровська, де знаходив такого ж чиновника, з такою ж кислою міною, з гедеерівськими наклейками на шапці, й домовлявся про перегін труб. Усе кріпилося карбованцем. Бригада тим часом поназбирувала купи паспортів «живих і померлих родичів, підписуючи угоди з ошелешеним директором чи головою колгоспу Труби приходили вчасно. Гроші видавалися готівкою і наперед. Така умова. Зі своєї платні робітники видавали нашому знайомому четвертину грошей кожен. Можливо, перепадало і більше.

Коли він з'явився перед мої очі в клубі для рибок, де ходили заслинені колишні директори заводів і канючили у колишніх своїх двірників на пиво, Бокін пишався знайомством з таким чоловіком. Він ненавидів Блоха, але поважав Кловського. Чому — невідомо, чому ниці люди починають поважати одне одного в дуже непідходящу хвилину, щоб логічніше бачити і їх з ножами в руках. Проте цей варіант викликав у мене повагу. Надто розумне обличчя і нещасна доля випала йому