Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

звали Блохом. Складалося враження, що Кловський відшукав вихід. Чорні капшуки говорили про безсонні ночі. А радше — про кокаїн. Або про те та інше. Срібний порошок і палаючий жовтою вологою погляд. Він ненавидів Бокіна. Як сколопендру. Як ящірку, що прийшла грітися на його місце. Він любив Блоха так, як людина може любити дитинство. Що між ними було — невідомо. І ніхто не дізнається. Я починав трохи пізніше розуміти, дорослішаючи.

А так: тягуча меляса людського забуття, пізнання жінки, довгі нікчемні прогулянки на Хрещатику. Щоденний онанізм і нічого. Навіть жінок. Мрія не може довго існувати. Ти це починаєш розуміти тоді, коли вже всі зуби вибиті. Не інакше, що життєвим негараздам не можна ошкірюватися. Зубів не вистачить. Недарма святі проповідники чи отці церковні проповідують терпимість. Терпи і ти переможеш. Але якщо тебе занесло до суцільного гульбища кретинів. І як розібрати, що ти сам не перетворився на падлюку.

Бокін купив собі чин директора ринку. Трохи пізніше. Він з тихого збоченця, якого араби ганяли, мов останнього придурка, перетворився на справжнього доку. Зелений колір обличчя набрав благонадійного вигляду. Він мав затишненький готель, щось на кшталт борделя. Готель стояв тут, на Чоколівському бульварі. Але Бокін потрапив у немилість, Блох відібрав у нього готель, мрію кожного порядного пересічного обивателя. Відтоді Бокін мешкав у фанерній буді, сторожував, лапошив школярок і лигався зі звірами.

Кловський називав його смердючим биком, чортом і забороняв мені з ним зустрічатися. Але Бокін уперто навідувався до Кловського, простоював під порогом. За честь серед охорони було дати під гузно Бокіну. Він либився, розкланювався і йшов собі. Наступним днем з'являвся знову. Нарешті він вибив собі дозвіл і через день купив у Кловського через Блоха посаду директора ринку. Гроші він обіцяв повернути в найкоротший термін. А тому з першого ж дня Бокін обклав даниною кожного працівника. Від м'ясника до сторожа. Надто все йому близько і лагідно здавалося. Кожен повинен заплатити за місце. Такса: від тисячі доларів і до чотирьохсот. Залежно від того, хто яку посаду обіймав. Бокін марширував ринком у супроводі двох арабів. Двоє тупаків-нелегалів з синіми прищавими обличчями. Маленький сонливий Бокін, — тільки-но він спльовував крізь гнилі й чорні зуби, підіймав, наче маршальський жезл, свою руку, як вони, витріщивши очі, висолопивши язики, колошматили гумовими кийками продавців, пірамідальні купи помаранчів, огірків та помідорів. Содомський і ніневійський крик стояв над ринком. Мигдалевидні очі. Розкосий розріз. Азіатський оскал. Шкіра пашить від адреналіну. Бокін повертав борг. Сатисфакція перед людством. Запізніле самоствердження. Гроші — добра і капосна річ. їх примара ворожить. Скільки Бокіну років? Він старий, як сифілітична виразка. Через тиждень усі зрозуміли: краще платити і звикатися, що вчорашнє упосліджене створіння піднялося зразу на кілька голів. Всі чекали на справедливість пана Блоха. Блох займався весіллям. Він внаправду надумав ощасливити мою сестру.

Сторонній погляд людини ніколи не може бути за вказівника. Але тут би він знадобився. Людка з'їдала у день стільки тістечок, скільки могла випустити за добу зміна робітниць на кондитерській фабриці Карла Маркса. Не інакше. Але вона кокетка. Навіть ригнути хочеться, бо скільки манірності з'являється у людини від короткої пам'яті. У Людки зробився якийсь солодкавий манірний погляд. Вона навіть кокетує, пробує кокетувати, знизувати вузенькими непропорційними плечиками. Вона вроджена інтриганка. Так воно виходить. Ця смердючка гадає, що якщо їй вдалося перетрахатися з усіма арабами, якщо кожна звірина рве матню, забачивши її за два квартали, то вона обов'язково заб'є баки Блоху. Але воно так виходить. Досвід включає порцію страждань. Еге… Але я не знаю Блоха. Більше про нього говорить Кловський, той Кловський, що нікого в цьому місті не боїться. Значить, пан Блох неабиякий зух. Я запитував про Бокіна, але Кловський тільки хмилився про себе, вдаючи незацікавленість, але навряд чи то було правдою. Брехня рухала цим світом, як носом алкоголіка на горілчаному заводі. Нарешті Кловський просто сказав, що особливого нічого в цьому ублюдкові немає, і западись цей ідіот, то навіть би ворона на гілці пошкодувала калу; проте він один час тільки загадково усміхався, наче це велика таємниця, звертаючись до стародавніх меблів з гнутими віденськими ніжками, крісел з лев'ячими лапами, і додавав, що нічого особливого, ти ж, мовляв, полюбляєш дивитися телевізор.

Блох одружується з Людкою. Це, видно, наповнювало Кловського якоюсь відрадною думкою. Напевне, це найкраще для сестрички, що може бути. Гонор так і пре з неї. Так людині щось приходить, і вона гадає, що все життя була такою. Можливо, це правда, можливо, в мені живе заздрість, але щось негарне в цьому є. Хоч умри. Хохма і бардак. Вона покірна. Ще б трохи такої покірності, і ніс би її провалився від сифілісу. А так вона повертається запізна додому, обчіпляна гірляндами подарунків і щаслива, просоложавлена, просмерділа невідомими запахами. Мати тільки плаче. Ці сучки невідомо чому плачуть. Від щастя ревуть білугами. Від горя заходяться не менше. А Людка говорить, що доля їй дала набагато більше, ніж вона того заслуговує. Коли вони відчувають свою непотрібність, то швидко метикують, куди примостити передок. Особливо, якщо вже нікому не потрібні. Вони виходять заміж, вони налуплюють виблядків, подібних до себе. Не хотів би, щоб мої племіннички були подібними до мене.

У Кловського я живу з два місяці. Балачки все точаться навколо чоловіка, що його привів Бокін. Розмови починаються звіддалеку, наче мимохідь закинуті, переростають у цілі проекти. Тут ніхто ні від кого нічого не приховує. Тут все запечатано, під знаком невмолимої смерті. Плутаючись у людях, я ховаюся до своєї кімнати. Іноді там мене кличе туман дитинства, ще зовсім недалекого, але відрізаного, як хто показував гарні картинки на стіні, й вони під музику, в тумані, рванні туману, ближче і далі. І писки. І голоси, і ніякого виходу. Іноді мене кличуть недалекі спогади; я слухаю, як вуркочуть у далекому золотому полудні літаки, як дощ розмивається широкими крилами по шибках, а в кімнатах пахне зеленим гілляччям, осокою і воском. Запах свята, ситого життя, безтурботності. Перша ознака, що людина потрапить у халепу. Літаки гуркочуть, але це вже не заколисує, як за незапам'ятних днів, колись безтурботно вводячи в оману, навіваючи безтурботність, що в спогадах тільки асоціюється зі смертю. Я довго не розумів, що дитинство і юність мало розрізняють смерть, любов, життя. Тому так часто бажається смерті замість любові. Тому мене захоплює до відразливого, коли Кловський, розіславши білу промаслену ганчірку, розкладає акуратно на письмовому столі зброю, вичищає кожну деталь; він наче виводить