read-books.club » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

158
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 58 59 60 ... 97
Перейти на сторінку:
в моїй душі. Надіюся, що це не ос­кор­бить вас, па­не док­тор. Впрочім - ми розс­таємо­ся й так.

Я підійшла до йо­го, що­би по­да­ти йо­му ру­ку. Він сто­яв спер­тий об стіл а блідий як смерть.


- Бувайте здо­рові! Я ба­жаю вам так са­мо щас­тя і сон­ця на бу­ду­че, як ви мені…


- Сонця, сон­ця… - про­мо­вив він глу­хим го­ло­сом й усміхнув­ся якось чуд­но. При тім вп'ялив свої ве­ликі, в тій хвилі нез­ви­чай­но зво­ру­шені очі в ме­не, мов­би хотів мій вид за­дер­жа­ти навіки в своїй пам'яті. - Ви ка­же­те: сон­ця… во­но за­хо­дить віднині для ме­не!


Я гля­ну­ла на йо­го ши­ро­ко от­вер­ти­ми очи­ма.


- Заходить?


- Так, для ме­не. Для дру­го­го во­но схо­дить.


Я не ро­зуміла йо­го.


- Жаль мені, па­не док­тор, ко­ли би це бу­ло прав­дою, - ска­за­ла я півго­ло­сом, і я го­во­ри­ла щи­ру прав­ду.


Невимовний жаль об­гор­нув мою ду­шу, і щоб не ви­яви­ти то­го пе­ред ним, я спус­ти­ла пог­ляд вниз і по­да­ла з хо­лод­ним пок­ло­ном ру­ку.


- Ще раз… бу­вай­те здо­рові!


Він скло­нив­ся так са­мо хо­лод­но, фор­мально, але не ска­зав ані сло­ва. Зда­ва­лось, вся­ке про­щальне сло­во так і заст­ряг­ло йо­му в горлі. Ру­ка йо­го бу­ла хо­лод­на, мов лід, і об­ня­ла мою пра­ву мов кліща­ми.


Я пішла не ог­ля­да­ючись, як та сон­на, і не знаю, чи мені це прис­ни­ло­ся, чи бу­ло дійсністю, а то, що вслід за мною продз­веніло на­си­лу вис­ка­за­не, але май­же на просьбу по­до­ба­юче, раз мені жар­том (?) ки­не­не ним сло­во: «Цвіт ло­то­су»…



В три го­ди­ни пізніше від'їхав. Важкі, не­за­бутні три го­ди­ни в моїм житті. Ме­не му­чив глу­хий жаль за ним, а йо­го бліде, від бо­лю зміне­не ли­це сто­яло не­ус­тан­но пе­реді мною. Чо­му пе­ресліду­ва­ла ме­не дум­ка, що він був лиш на вид хо­лод­ним і повз­держ­ли­вим суп­ро­ти ме­не? Що в серці беріг щось інше, теп­ле, гар­не, і що терпів від чо­гось, від якоїсь гор­дості або з якихсь, бог знає яких, при­чин.


Під час тих трьох го­дин не ля­гав ані на хви­лин­ку відпо­чи­ва­ти. Я ж ле­жа­ла без сну і чу­ла, як хо­див, не­на­че міряв не­ус­тан­но свою кімна­ту. Над чим ду­мав? О пів до третьої над'їхав фіякер. [96] В мені за­товк­ло­ся сер­це, і я здер­жа­ла віддих, що­би чу­ти кож­дий крок і рух йо­го. Хо­див скор­ше, зби­рав речі, по­да­вав їх слузі і все ти­хо, щоб не збу­ди­ти ніко­го в домі, а мо­же, й ме­не, бо поп­ри мою кімна­ту му­си­ли пе­ре­хо­ди­ти в сіни. Вкінці чу­ла я, як вий­шов, як за­чи­нив за со­бою двері, обк­ру­тив ключ два ра­зи в две­рях, і, вий­няв­ши, пок­лав йо­го на од­ну з шаф, що сто­яли в пе­редній кімнаті. Пе­ре­хо­дя­чи поп­ри мої двері, за­дер­жав­ся на хви­ли­ну, мов при­не­во­ле­ний не­ви­ди­мою си­лою, щоб за­те опісля відда­ли­ти­ся двічі скор­шим кро­ком. На схо­дах ве­ран­ди, по кот­рих схо­див цілком звільна, дзурк­ну­ла [97] йо­го шаб­ля, а тро­хи зго­дом чу­ла я гуркіт по­во­зу, що йо­го відво­зив. Ко­ли ж гуркіт за­мовк, чу­ти бу­ло тільки глу­хий, од­нос­тай­ний шум де­рев у са­ду…


Крізь шум той роз­ля­гав­ся від ча­су до ча­су зойк еольської ар­фи.


Я не во­ру­ха­лась.


Заривши пальці в во­лос­ся, ле­жа­ла з болісно змор­ще­ним чо­лом, без сліз. Він не ос­та­вив мені пра­ва про­ли­ва­ти їх за ним…





Х



Майже чо­ти­ри місяці ми­ну­ли з ча­су від'їзду док­то­ра Мар­ка, і ми за­жи­ли знов давнім ла­дом і ко­лишнім ти­хим, од­нос­тай­ним жит­тям. Від йо­го прий­шов за той час лиш один раз лист із Ца­ри, в котрім пи­сав, що хо­ру­вав тро­хи, що відпли­ває не­за­дов­го до Іспанії, і що має ду­же мно­го за­нят­тя. Це за­нят­тя, пи­сав, ду­же йо­му по­жа­да­не, бо на йо­го на­ля­гає від ча­су до ча­су якась приг­ноб­лю­юча «ту­га за до­мом» і ту­га за ти­хи­ми, чис­то­тою і лю­бов'ю оза­ре­ни­ми ве­чо­ра­ми на батьківщині, а пра­ця розвіває сумні, туж­ливі дум­ки і не до­пус­кає йо­го то­ну­ти в жа­лю. По­ки що здо­ро­вить всіх сер­деч­но і т. д.


Пані Мар­ко ста­ла від йо­го від'їзду драз­ливішою і по­па­дає час­то в який­сь сум­ний настрій. Ка­же, що її му­чить де­яки­ми хви­ля­ми пе­ред­чут­тя, що не по­ба­чить йо­го вже більше. Пос­вя­чую бідній нер­вовій жінці більше ча­су, ніж ко­ли пе­ред тим, пос­вя­чу­юся їй цілко­ви­то. Чи­таю їй го­ди­на­ми вго­лос, то­ва­ри­шу їй май­же не­ус­тан­но. В кухні пе­ре­сид­жую більше, як тре­ба, що­би стра­ва для неї бу­ла цілком за її сма­ком і все так, як во­на лю­бить. Че­рез все те ос­тається мені ду­же ма­ло ча­су, а ко­ли най­дуться вкінці свобідні хви­ли­ни, то са­ма не знаю, до чо­го бра­ти­ся впе­ред. Чи чи­та­ти, чи ве­се­ли­тись, як ка­же во­на іноді, ко­ли дог­ля­не яку психічну вто­му на моїм лиці. Я ста­ра­юся, щоб во­на не до­ба­чу­ва­ла її ніко­ли. Во­на ж прецінь йо­го ма­ти, а че­рез те для ме­не так са­мо до­ро­га, як і для йо­го.


Від ча­су до ча­су відвіду­ва­ла нас Ок­са­на і вип­ро­шу­ва­ла ме­не у пані Мар­ко на «му­зи­ку». Тоді про­жи­ва­ла я свої най­свобідніші хвилі - і мої дум­ки летіли нев­пин­но да­ле­ко на по­луднє.


По йо­го від'їзді світ для ме­не не­мов опустів. В серці загнізди­ла­ся гли­бо­ка, пригніта­юча, не­мов без­ко­неч­на ту­га, кот­ру ви­коріни­ти ста­ра­ла­ся я всіма си­ла­ми. Я не хотіла про йо­го ду­ма­ти, не хотіла, що­би чувст­ва мої звер­та­ли­ся до йо­го, мов той со­няш­ник за сон­цем, од­нак на­дар­мо. Пе­ред моєю уявою спи­ня­ла­ся тро­хи не що­го­ди­ни йо­го істо­та з тих гар­них со­няч­них днів, в кот­рих бу­вав для ме­не «доб­рим, щи­рим», бу­вав чимсь більше, як «доб­рим знай­омим». Ста­вав жи­во йо­го об­раз з бист­ри­ми, за мною не­ус­тан­но слідя­чи­ми очи­ма, прис­лу­ха­ючий­ся з усміхом моїм оповідан­ням з рідних сторін…


Я люб­лю йо­го, бо ж це не мог­ло щось інше бу­ти, що я відчу­ва­ла для йо­го. Це бу­ла, оче­вид­но, лю­бов, але не та­ка, як ко­лись для Оря­ди­на, ли­ше якась спокійна, гли­бо­ка. Йо­го гар­ний, лагідний ха­рак­тер яснів те­пер ще кра­ще пе­реді мною, а йо­го май­же хо­роб­ли­ва лю­бов до чес­но­ти і чис­то­ти по­ли­ши­ла на ме­не та­кий вплив, що йо­го не зітре, ма­буть, ніщо.


Всі йо­го роз­мо­ви, пог­ля­ди, всі за­са­ди йо­го що­до жит­тя і мо­ралі роз­би­ра­ла я з тою са­мою точністю, як і ті ко­лись у Оря­ди­на, і я му­си­ла все на­но­во пе­ресвідчу­ва­ти­ся, що він чо­ловік наскрізь інтелігент­ний і чес­ний, наскрізь арис­ток­рат у чувст­вах і справдішній чо­ловіко­лю­бець, що як­раз про Оря­ди­на не мог­ла я з певністю ска­за­ти.


Я ку­пи­ла собі по­ра­яні мені ним різні на­укові тво­ри і чи­та­ла їх, уг­либ­ля­ючись у них цілою істо­тою. Мені зда­ва­ло­ся, що тим ста­неться мені йо­го істо­та ще більше зро­зумілою. Він лю­бу­вав­ся в ста­ро­давній літе­ра­турі, і я пе­ре­чи­ту­ва­ла совісно все, що бу­ло мені

1 ... 58 59 60 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"