Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

Не знаю…

Сперши го­ло­ву в до­лоні, я прис­лу­ха­ла­ся го­ло­сові Мар­ка, що до­но­сив­ся до ме­не не­яс­но. «Що я люб­лю, люб­лю вже навіки», - про­ки­ну­лось у мені на­раз жи­во, і гли­бо­кий жаль стис­нув моє сер­це, як пер­ше. За кілька год­на від'їде він, і хто знає, чи по­ба­чи­мо­ся ще в житті. Наші до­ро­ги роз­хо­дяться так да­ле­ко, а обс­та­ви­ни на­шо­го жит­тя такі різні!

Що він має по­бо­рю­ва­ти, а що я? Йо­го до­ля спо­чи­ває на сильних підва­ли­нах, і він кер­мує нею після волі, а я, ки­не­на у вир жит­тя, мов чо­вен на бист­ре мо­ре, не маю най­мен­шої опо­ри…

Прислухаючись йо­го го­ло­сові, відчу­ва­ла я, як у мені щось хви­лю­ва­ло. Я бу­ла огірче­на, при­би­та яко­юсь ту­гою-жа­лем і чу­ла­ся обид­же­ною. До то­го доміша­ло­ся чувст­во за­висті, яко­го я не заз­на­ва­ла досі. Я зна­ла: са­ме те­пер обіймав він свою матір, цілу­вав зно­ву її ру­ки (чи­нив це так ніжно), про­сив зно­ву, що­би пильну­ва­ла сво­го здо­ров'я, уни­ка­ла всього, що мог­ло би при­чи­ни­ти­ся до розд­раз­нен­ня її нервів і її наскрізь хо­ро­го сер­ця. І я зна­ла док­лад­но, як во­на йо­му на це все відповість. Це ба­чи­ла я вже не раз на власні очі. Ніко­ли не ба­чи­ла я та­ких гар­них відно­син між ма­чу­хою і па­сер­бом, як тут!

Тепер дя­ку­ва­ла йо­му за всі гарні хвилі, що пе­ре­жи­ла при нім за цілий час йо­го по­бу­ту, дя­ку­ва­ла за те, що жу­рив­ся нею і що відвідав її… Що не за­бу­вав її і був вдяч­ним за її лю­бов. Обіцю­ва­ла все, чо­го жа­дав: пильну­ва­ти­ся і жи­ти для йо­го, бо чується «са­мотнім на світі».

З го­ло­су зда­вав­ся мені та­ким роз­жа­лоб­ле­ним, пе­ре­ня­тим якимсь та­ким гли­бо­ким жа­лем і су­мом, що ме­не це сильно вра­зи­ло. Та­ким не бу­вав він досі: він уни­кав навіть так зва­них м'яких хвиль, що­би не ви­яви­ти, скільки теп­ло­го і щи­ро­го чувст­ва кри­ло­ся в йо­го груді. Мов­би всти­дав­ся то­го… А те­пер? Що йо­му бу­ло? Чо­му при­хо­ди­ло­ся йо­му так тяж­ко по­ки­да­ти матір і рідну сто­ро­ну, ко­ли го­во­рив ще не­дав­но, що там йо­му ми­ло?

Відтак нас­та­ла хви­ля про­щан­ня. Пані Мар­ко пла­ка­ла. «Не по­ба­чу те­бе знов бог зна як дов­го, а мо­же, й ніко­ли!» - хли­па­ла з пла­чем.

Я бу­ла сильно зво­ру­ше­на. Я зна­ла, що не­ба­вом ста­ну і я пе­ред ним. І дійсно, май­же в тій самій хвилі спи­тав він при­дав­ле­ним го­ло­сом:

- Де во­на?

Мене прой­ня­ло мо­ро­зом, в серці за­щеміло щось, зад­ри­жа­ло, і щось гор­до­го, відпор­но­го про­ки­ну­лось у нім та до­да­ло мені си­ли. За­ра­зом відчу­ва­ла я, як мені відсту­пи­ла вся кров із ли­ця. Не ожи­да­ючи пок­ли­ку від йо­го або від пані Мар­ко, ство­ри­ла я двері їх кімна­ти, що бу­ли лиш при­хи­лені, й, увійшов­ши до них, ста­ну­ла не­да­ле­ко по­ро­га.

Пані Мар­ко об­ня­ла бу­ла йо­го, і в тій пос­таві зас­та­ла я їх. По­ба­чив­ши ме­не, ос­во­бо­див­ся так хут­ко з рук ма­тері, мов­би йо­го зло­ви­ли на лихім учин­ку або мов­би со­ро­мив­ся, що йо­го по­ба­чив хто «м'яким». Звер­нув­шись до ме­не, прос­тяг щи­ро обидві ру­ки, од­нак лиш на хви­ли­ну. В сліду­ючій хви­лині вже опус­тив їх.

- Прощаючись з матір'ю, пи­тав я й про вас, - ска­зав ви­му­ше­ним хо­лод­ним го­ло­сом, поп­рав­ля­ючи, як мені виділось, ду­же дри­жа­чою ру­кою оку­ля­ри. - Хотів і вам за все, чим уп­риємни­ли ви мені мій по­бут, хоч, мо­же, і несвідо­мо, по­дя­ку­ва­ти. Гар­них про­жи­тих тут хвиль не за­бу­ду так ско­ро; а дум­ка­ми бу­ду не раз - про­бу­ва­ти тут. Що­до ва­шої обіцян­ки не по­ки­да­ти моєї ма­тері, то не хо­чу на­пи­ра­ти на вас, щоб ви пов­то­ри­ли мені її. - А звер­та­ючись до ма­тері, ска­зав: - Пан­на Вер­ко­вичівна (зви­чай­но, ко­ли був у добрім наст­рої, го­во­рив «На­талія») обіця­ла мені, ма­мо, не опус­ка­ти вас ніко­ли, хіба тоді, ко­ли б ви самі відда­ли­ли її від се­бе. Од­нак я ду­маю…

- Цього я ніко­ли не вчи­ню! - відповіла ста­ра да­ма жалісно і, збли­зив­шись до ме­не, об­ня­ла ме­не так са­мо щи­ро, як пе­ред хви­лею йо­го, і поцілу­ва­ла.

- Я не відда­лю її ніко­ли від се­бе, хіба тоді, ко­ли її за­жа­дає хтось та­кий, що не ба­жав би собі вже жод­ної роз­лу­ки з нею. Чи доб­ре так, На­тал­ко?

Я усміхну­ла­ся гірко.

- Добре, пані Мар­ко!

- Видиш, Іва­сеч­ку, що я вга­да­ла, - ска­за­ла й усміхну­ла­ся якось див­но, - а те­пер іду при­ла­ди­ти тобі звісні па­пе­ри.

І відійшла.

- Що во­но доб­ре, пе­ре­ко­на­ний і я, - обізвав­ся він пер­ший. - Од­нак я не та­кий пев­ний, як моя ма­ти, що ви ос­та­не­те­ся при ній дов­го. В житті людськім лу­чається стільки не­ожи­да­но­го, наг­ло­го, що луч­че не чис­ли­ти на ніщо пев­не. Те, що ми звик­ли вва­жа­ти незмінним або ли­ше на­шим, ви­хов­зується нам не раз так нес­подіва­но з рук, що лед­ве мож­на це зро­зуміти. То­му… то­му, про­ща­ючись з ва­ми, ба­жаю вам вже те­пер як­най­більше щас­тя, ба­жаю вам «сон­ця»; будьте пе­ре­ко­нані, що щи­ро ба­жаю! - І прос­тяг уд­ру­ге ру­ку до ме­не.

Я сто­яла пе­ред ним, хо­лод­на, німа, мов го­то­ва до бою, і не ру­ша­ла­ся, ко­ли він по­дав ру­ку.

- Це гар­но, па­не док­тор, що ви ба­жаєте то­ва­ришці стільки щас­тя й сон­ця, - обізва­ла­ся я, усміха­ючись нер­во­во. - Особ­ли­во сон­ця жад­на моя ду­ша; бо са­ме йо­го не ма­ла я ніко­ли над­то в своїм житті і, ма­буть, не бу­ду й пізніше ма­ти. Що­до гар­них хвиль, то й я не за­бу­ду їх ніко­ли. А пов­то­ря­ти обіцян­ку, що не по­ки­ну ва­шої ма­тері, не маю при­чи­ни. Ви й так не повіри­ли би мені цілком, а я не при­вик­ла на­ки­ду­ва­ти­ся чим-не­будь, хоч би це бу­ло лиш ус­по­ко­ю­ючим за­пев­нен­ням, а те­пер не вчи­ню цього вже зовсім.

Він спа­лах­нув і мав уже на ус­тах якісь гострі сло­ва, од­нак по­га­му­вав­ся і спи­тав:

- Що да­ло вам при­чи­ну ду­ма­ти, що я не повірю вам цілком?

- Ви самі да­ли мені на­го­ду прий­ти на ту дум­ку, - відповіла я, - але ви по­ми­ляєтесь, па­не док­тор. І ком­паньйон­ка вміє бу­ти вірною, а за дізнані доб­родійства, за щи­ре при­хильне сер­це - вдяч­ною; тим більше та­ка, що чується самітною і по­горд­жу­ва­ною. Але поп­ри те вміє во­на бу­ти вірною і собі і, оціню­ючи дру­гих, уміє ціни­ти й се­бе. Бу­ва­ли хвилі, в кот­рих ви об­хо­ди­ли­ся зі мною, як з чо­ловіком, рівним вам ду­шею і дум­ка­ми, об­хо­ди­ли­ся, як зі своїм то­ва­ри­шем. Це бу­ли для ме­не со­нячні хвилі, і за них дя­кую вам із щи­ро­го сер­ця. Во­ни - я це відчу­ваю - бу­дуть ся­яти дов­го, дов­го