Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

і навіть доброзичливість ще ніколи не проповідувалися так широко й не мали, здавалося, такого визнання, як у XVII столітті; обмежувалося й пом'якшувалось навіть право війни, що було нібито останнім пристановищем насильства. Одначе із середовища такої лагідної моралі судилося народитися найбільш нелюдській Революції. А проте все це пом'якшення моралі та звичаїв не було лишень порожньою примарою: тільки-но вщухла лють Революції, та сама лагідність одразу ж почала поширюватися в усіх законах і проникати до всіх політичних звичок.

Контраст між м'якістю теорій та жорстокістю дій, що становив одну з найдивовижніших особливостей Французької революції, нікого не здивує, якщо взяти до уваги, що цю Революцію підготували найбільш цивілізовані класи нації, а звершили її найнеосвіченіші й найгрубіші. А що в людей, які належали до перших, не було ні налагодженого взаємозв'язку, ні звички діяти узгоджено й взагалі жодних переваг перед народом, то цей останній майже негайно став керівною силою, тільки-но стару владу знищили. Там, де він не керував сам, він принаймні вселяв в уряд свій дух. А якщо подумати, з іншого боку, про те, яким було життя цього народу за давнього порядку, то неважко буде зрозуміти, яким він мав стати.

Самі особливості його становища повинні були розвинути в ньому багато рідкісних якостей. Рано звільнений від кріпацької залежності, цей клас, який давно вже володів землею, радше ізольований, ніж залежний, був поміркованим і гордим; він любив працю, був байдужий до вигод життя, покірний долі серед величезних злигоднів і твердий у небезпеках: це — та проста й мужня раса, яка наповнить собою лави могутніх армій, і під їхнім натиском схилиться Європа. Але та сама причина робила його небезпечним, як володаря. А що він цілі століття сам ніс на собі весь тягар надуживань і жив, відкинутий іншими класами, залишений своїм передсудам, своїй заздрості та ненависті, то він загартувався у своїй суворій долі й став здатним усе витерпіти, але й усе довкола себе примусити страждати.

У цьому ж стані, наклавши свою руку на уряд, він заходжувався сам довершувати справу Революції. Книжки забезпечили його теорією; він узяв на себе практику й пристосував ідеї письменників до своїх диких пристрастей.

Хто за цією книжкою уважно вивчав Францію XVIII століття, той міг помітити, як у її надрах виникли й розвинулися дві переважні пристрасті, які аж ніяк не були ровесницями й не завше прагнули до однієї мети.

Одна, глибша й давніша, це — жорстока й нездоланна ненависть до нерівності. Її породив і виплекав сам вигляд цієї нерівності, й вона з давніх-давен вселяла в серця французів бажання руйнувати до підвалин всі залишки середньовічних установ і, розчистивши місце, збудувати на ньому нове суспільство, де люди були б настільки однакові в усьому, а їхні становища настільки рівні, наскільки це можливо для людства.

Інша, ближча до нас і менш укорінена, породжувала в них бажання бути не тільки рівними, а й вільними.

Наприкінці давнього порядку ці дві пристрасті однаково щирі й здаються однаково жвавими. На порозі Революції вони зустрічаються; на мить змішуються й зливаються, в цьому зіткненні посилюють одна одну і, нарешті, враз запалюють серця всіх французів. Це — 1789 рік, час недосвідченості, безперечно, але також час великодушності, ентузіазму, мужності та величі; час вічно пам'ятний, до якого із захопленням і шанобливістю звертатимуться погляди людей, коли його очевидці та й ми самі давно зникнемо з лиця землі. Тоді французи були досить горді своєю справою й самими собою, аби вірити у можливість рівності в умовах свободи. Тому серед демократичних установ вони скрізь розмістили установи вільні. Вони не лише стерли на порошок те віджиле законодавство, яке поділяло людей на касти, корпорації, класи й вносило в права людей іще більше нерівності, ніж у їхнє становище, а й знищили одним ударом і інші закони, ці пізніші утворення королівської влади, що залишили націю вільного користування своїми силами й приставили до кожного француза уряд, щоб він його навчав, опікав, а в разі потреби й утискував. Разом з необмеженими привілеями впала централізація.

Та коли це могутнє покоління, яке розпочало Революцію, було винищене чи знесилене, як це звичайно трапляється з усяким поколінням, що затіває такі діяння; коли, йдучи за природним плином таких подій, любов до свободи остигла й зморилася посеред анархії та диктатури простолюдця, і нація, збентежившись, почала немовби навпомацки шукати собі господаря, тоді абсолютна влада знайшла для свого відродження та утвердження напрочуд легкі шляхи, які були без труднощів відкриті генієм людини, що стала водночас і продовжувачем Революції, й руйнівником її справи.

Давній порядок, справді, мав у собі цілу низку установ найновішого походження, які, зовсім не бувши ворожими свободі, легко могли зайняти місце в новому суспільстві, але водночас дивним чином відкривали зручні шляхи деспотизму. Почали їх розшукувати посеред уламків усіх інших установ, і знайшли їх. Колись вони породжували звички, пристрасті й поняття, спрямовані на те, аби роз'єднати людей і тримати їх у покорі; й ось їх оживили й скористались ними. Схопилися за руїни централізації й відновили її; а що вона піднялась, а все, що колись її обмежувало, залишалося зруйнованим, то з самих надр і в нації, що тільки-но вивергнула королівську владу, раптом виросла така широка, розгалужена й абсолютна влада, якої не мав жоден з наших королів. Затія видавалася надзвичайною за своєю зухвалістю, успіх її здавався небаченим, позаяк французи думали тільки про те, що було в них перед очима, й забули бачене раніше. Володар упав, але найістотніший чинник, створений ним, вистояв; його уряд помер, але його адміністрація жила й далі, й відтоді, коли французи хотіли знищити абсолютну владу, вони обмежувалися тим, що ставили голову Свободи на тулуб раба.

З того часу, як починалася Революція, і до наших днів пристрасть до свободи кілька разів згасала, потім спалахувала знову, відтак знову ж таки гасла й воскресала знову; в цьому колі вона довго обертатиметься, позбавлена досвіду, кепсько впорядкована, така, що легко дає себе збентежити, залякати й перемогти, поверхова й швидкоплинна. Тим часом пристрасть до рівності й далі глибоко коріниться в серцях, якими вона перша заволоділа; вона живиться в них тими почуттями, які найдорожчі нам. Тимчасом як перша постійно змінює свій вигляд, то зменшується, то наростає, то посилюється, то слабне, друга завше однакова, завше спрямована на одну й ту саму мету з наполегливим і нерідко сліпим запалом, ладна всім пожертвувати для тих, хто дає їй змогу