Читати книгу - "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"

Із печери вилізла синьо-зелена потвора. З її голови і плечей звисала товста й довга шерсть. За нею, прирослі до ніг, тяглися тонкі ліани. Потвора тягла їх за собою, ніби ланцюги, другий кінець яких був прив’язаний за щось у печері. Бен згадав: “Аборигени ховаються в печерах”. Виявляється, повідомлення було прийнято і розшифровано правильно!

Потвора стрибнула до нього. Бен відступив і сховався за кам’яною брилою. Потвора загарчала, зупинилась. Вона стояла на двох задніх кінцівках, а в передній тримала коротку палицю. Повіки потвори були прикриті, і Бен не міг визначити: бачить вона його чи ні.

Ось потвора підняла палицю, і зовсім близько від радіоштурмана вдарив промінь, задиміло каміння, дихнуло вогнем. Якби на місці Бена був Кір, він тієї ж миті вистрілив би. Петро й їв подумали б, перш ніж вистрілити. Але, чи є час думати?

“У цієї потвори Петрів променемет. Що ж сталося з Коперником? Тільки б лишився живий! Як же потвора навчилася користуватися променеметом? Петро показав? Нащо?”

У Бена запаморочилась голова. Він почув тихе скавучання.

“Якщо потвора навчилася користуватися променеметом, то, напевне, має й розум. Спробую порозумітися”.

Бен поставив на камінні маяк-мигавку з набором програм і швидко відповз убік.

Маяк працював недовго. Потвора спалила його променем. Вона гарчала й біснувалася, з її рота летіла слина. Потвора шукала ворога, але живі канати, що приросли до лап, не давали їй змоги вільно рухатися.

Бен глянув на обрій. Небо було ясне й чисте. Ніщо не віщувало небезпеки. Може, на кораблі помилилися?

Вищання стало тихше, потім перейшло в шепіт. Уже можна було розібрати: “Не бійся, не бійся…”

“А що як воно в такий спосіб розмовляє зі мною?” — думав Бен. У нього вже визрів план дій.

Потвора підійшла до того місця, де щойно стояв маяк. Вона вертіла головою, намагаючись знайти ворога.

У цей час Бен, звиваючись, немов ящірка, проповз між камінням і зник у відкритому отворі печери. І зразу ж почув знайомий голос Коперника:

— Ось ти й повернувся! Нарешті ти повернувся в свій Дім…

— Петре! — покликав Бен.

— Відпочинь, — лунало у відповідь. — Тут є все, що тобі потрібно. Раніше ти старався для інших. Одержуй нагороду. Тут тебе ждуть.

— Що це за жарти? — закричав Бен. — Іди сюди!

— Алло, Бене, ти знайшов командира? — запитувало радіо.

— А хіба ви не чуєте його голосу? — різко відповів Бен.

— Ми чуємо тільки тебе. Де ти?

Бен увімкнув ліхтарик. У печері, крім нього, нікого не було. Але він уже знав, що ніхто більше йому й не потрібен. Погасив ліхтарик і покірно сів на каміння. Спочатку сів, потім ліг. Він знав, що робить правильно.

— Алло, Бене, чому не відповідаєш? Де ти? Насувається ураган! — застерігало радіо.

Бен вимкнув його. “Ураган мене не лякає. Я прийшов у свій Дім, у свою фортецю. Тут я в повній безпеці”.

Він був певен, що нарешті знайшов своє щастя. Він шукав його все життя, справно ніс службу, підкоряючись командирам. Він допомагав незнайомим людям. Спочатку це були мандрівники, яких спіткало в дорозі нещастя. Вгледівши тих, що потребували допомоги, він ніколи не відмовляв їм. І не чекав на вдячність. Просто він робив те, що міг, і це давало йому задоволення. Але він ніколи не уявляв, що можна мати таке задоволення, такий спокій, повернувшись у свій Дім. Якби ще не проривалося щемливе почуття якоїсь тривоги. Звідки воно?..

Бен знав: ворог наближається до його домівки. Схопився. Підняв променемет і кинувся до виходу. Побачив низьке фіолетове небо, посмуговане кривавими спалахами. Звивалися чорні смерчі. Йшов ураган.

Але не це було найстрашніше. До його Дому наближався ворог. Оглядався туди, де кружляли смерчі. Поспішав. Бен прицілився. Він знав, що треба робити. Тут його Дім — затишок, тепло, спокій. Там, надворі, шаленіла стихія. Ворог хоче захопити Дім і вигнати його, Бена, на той ураган.

Бен уже готовий був натиснути на спуск, але щось утримало його. Крихітний вогник від колишнього Доброго Бена ще жеврів у ньому. І космонавт помітив, що шерсть потвори — зовсім не шерсть, а рослини, мох, які наросли на шкіру. Штурман застережливо крикнув і чиркнув променем по камінню. Промінь зачепив ліани. Бризнула зелена рідина. Потвора загарчала.

— Геть! — закричав Бен. — Геть, хто б ти не був, я знищу тебе! Геть від мого Дому!

Промінь висмалив ще одну смугу. Потвора перестала гарчати, підняла голову, прислухалася. Невже вона щось розуміє? її рухи, поворот голови здалися Бену знайомими. Штурман не хотів її смерті, він навіть урятував би її від урагану, пустив би в свій Дім, якби в ньому було місце для двох.

Ураган присунувся майже впритул до потвори. Тепер вогняні спалахи спопелять її — і всьому кінець. Бен повіз променеметом, чекаючи, що потвора кинеться в печеру.

“Бідна тварина. Вогонь ззаду, вогонь спереду”, — подумав він.

І тут сталося непередбачене. Потвора повернулася до нього спиною і пішла назустріч урагану…

Петро нищив променем усе на своєму шляху, шукаючи ворога.

І весь час йому здавалося, що він колись бачив цього ворога — високого й тонкого, як жердина. Печера кричала: “Вбий! А то він влізе у твій Дім, забере блаженство”. Пліснява, яка робила смачну їжу, повторювала, що двом у печері нема місця. Від бактерій, які жили в мохові, Петро діставав повідомлення про свої резерви, впевненість у своїх силах. По зелених артеріях, що зв’язували його з Домом, невпинно надходили поживні соки й накази, сила