Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Виходить, ви були впевнені, що я лишуся?
— Аякже! Із слів Чезаре я зрозумів, що на тебе можна покластися.
Капітон Черепанов лишився у з'єднанні «К». Незадовго до падіння Берліна повернувся на батьківщину…
Шатров і Гойда приїхали на заставу. Капітона Черепанова на місці не було. Вирушив у гирло Дунаю. Щороку відпочиває на острові Лебединому — рибалить у протоках і озерах, полює в плавнях, ходить на моторній шаланді на узмор'я.
— Що ж, поїдемо на Лебединий, — сказав Шатров.
НА ЛЕБЕДИНОМУ I ТОПОЛИНОМУ ОСТРОВАХ
У штабі Шатрову і Гойді дали спеціальний катер. «Ізмаїл». Зовні непоказний, з невеликою осадкою, замаскований під звичайну шаланду, він мав потужний мотор, радіо, прожектор. У бортовій сумці лежало спорядження підводного бійця і запасні балони з киснем.
Уночі вирушили вниз, у гирло Дунаю, до острова Лебединого.
За штурвал «Ізмаїла» сів Смолярчук. На ньому був старенький бушлат, пом'ята кепка і чорна сатинова сорочка.
Шатров і Гойда теж були в цивільному.
Рухалися швидко під ясним, усипаним зірками небом. Сиділи на кормі. Палили. Вдивлялись у темні береги. Попутний вітер зривав з Дунаю холодний водяний пил. Високо-високо, аж ген біля зірок, курликали журавлі, що прилетіли на зимівлю.
Гойда викинув недопалену сигарету, глянув на Шатрова, що сидів, заглибившись у якісь думи.
— Можна задати вам делікатне питання?
— Якщо тільки дуже делікатне!
— Ви давно знайомі з ним… з Дунаєм Івановичем?
— Давненько.
— З того часу?
— З якого?
— Як обоє були Іванами?
— Раніше і набагато.
Гойда посміхнувся.
— Я так і думав.
«Ізмаїл» уповільнив хід, попутний вітер вже не допомагав йому. Він дув тепер збоку, від плавнів, холодний, вологий, майже осінній. Дунай став горбистий. З прибережних кущів, мілководних проток і очеретяних заростей виповзав густий сизий туман. Темні хмари закрили зоряне небо.
— Ну й благодатний дунайський вересень!.. — Шатров накинув на плечі пропахлу рибою тілогрійку. — Далеко до Лебединого?
— Вже скоро, — відгукнувся Смолярчук.
На малій швидкості, майже навпомацки, тримаючись середини фарватера, рухалися вниз.
Лебединий виринав несподівано з сірої імли, чорний, окільцьований крутою трав'янистою дамбою, що захищає острів од весняної повені, і перетнув шлях. По гребеню дамби тяглася непроглядна подвійна шеренга молодих осокорів.
«Ізмаїл» пришвартувався біля невеличкої дерев'яної пристані.
Смолярчук заглушив мотор і підвівся з-за штурвала.
— Ось ми й на батьківщині Дуная Івановича! Не чекає він гостей у такий ранній час.
Туман розтавав, заповзав у плавні, в глухі нетрі очерету. Вітер могутнім крилом розчищав небо. Воно вже було світло-зелене і на сході злегка полум'яніло.
Нічна темрява відступала за дамбу, за хати, за сади.
По зеленому росяному гребеню дамби не поспішаючи йшла висока, міцна жінка середнього віку. Її світле, густе, з рудуватим відтінком волосся було зачесане гладко.
— Доброго ранку, Мавро Кузьмівно! — Смолярчук зняв кепку.
Підійшовши до причалу, вона з гідністю кивнула головою. Не здивувалася, що незнайомі люди називають її по імені та по батькові.
На ній було темно-синє у світлу іскорку плаття з білим комірцем. Сильні, засмаглі, як і обличчя, відкриті до ліктів руки.
Пильно дивилася вона на приїжджих сірими-сірими, як сталь на свіжому зламі, очима.
— В гості до вас завітали, — сказав Смолярчук.
— Що ж, гостям ми завжди раді. Ви звідки?
— Рибалки і мисливці. Друзі-приятелі Капітона Черепанова. Та й вам земляки.
— Щось не впізнаю. — Жінка безцеремонно розглядала м'яку поношену кепку Смолярчука, його потертий бушлат. — У гості приїхали, а в лахміття вирядилися. Гіршого одягу не знайшли?
— Це правда, вигляд у нас біднуватий, зате душа… Мавро Кузьмівно, пора б і впізнати! Ну й пам'ять!
— На пам'ять досі не скаржилась. Ану зажди, — обличчя твоє й справді знайоме… Начальник застави?
— Здрастуйте. Радий вас бачити. — Смолярчук подав руку.
— Не щедрися даремно. Ну, здоров! А хто з тобою? Теж прикордонники?
— Одеські відпускники. Дунайського оселедця забажалося моїм друзям. Капітон здоровий?
— Учора був здоровий, у плавнях полював.
— Ну, а ваші хлопці як поживають?
— А що їм! У затишку, під маминим крилом. Поїдуть скоро. Останні дні канікул догулюють.
— Не поженилися?
— Рано ще.
Мавра Кузьмівна нахмурилася, втратила настрій до розмови. Підвела голову з важкою шапкою волосся, окинула прикордонника холодним поглядом і зникла по той бік дамби, в саду.
— Вдова, — зітхнув Смолярчук.
— І давно овдовіла? — запитав Гойда.
— Років дванадцять тому. Правда, вдівство офіціально не підтверджено. Її чоловік Дорофій Глібов у сорок першому році, коли тут господарювали румуни, потрапив у королівський підводний флот. До якогось чину дослужився. А в сорок четвертому пропав безвісти.
Смолярчук подивився на зелену дамбу, де кілька хвилин тому стояла Мавра Глібова.
— Скільки женихів було — всім відмовила. Для кого береже себе… — Він раптом спохватився. — Чого ж ми стоїмо? Ходімо до Дуная Івановича.
Біленька хата під товстим очеретяним коржем. На свіжовибілених стінах ультрамарином наведені величезні волошки. Розмальовані і віконниці. Шибки у вікнах чисті, прозорі. Через увесь двір, од порога
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко», після закриття браузера.