Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так, — кивнув Великий Здрайця.
- І де ж ти зберігаєш належні тобі душі? — абат ледве стримував хвилювання; те, що зараз відкривалося йому, викликало озноб, і отець настоятель, напружившись, внутрішньо тремтів дрібним дрожем. Він відчував: ще трохи — і він дізнається про все чи майже про все, що хотів, ще трохи — і він зрозуміє: вихід є, його просто не може не бути!
— Звільнити їх хочеш? — підвів брову диявол. — Не вдасться, святеннику. Так буває лише в казках — розпороли вовкові черево, і вийшли з нього цілі юрби з’їдених… Та й почали жити собі на втіху. Вони, ці продані душі, - у пеклі, як і годиться… У мені! Вони — частина мене, це ти розумієш, мій жалісливий абатику?! А тих, котрі ще перебувають у тілах живих, я прив’язав до себе невидимими нитками й тримаю їх, як ляльковод тримає своїх маріонеток, і в міру потреби смикаю за ці нитки, змушуючи їх коритися!
— Отже, вони теж страждають?
— А ти як думав?! Ні, абатику, ти просто дивуєш мене… Вони — у пеклі, а це пекло — в мені. Хоч воно й ніщо порівняно з Пеклом, яке час від часу входить у мене! — але і його цілком достатньо, аби ці душечки настраждалися донесхочу! Та й коли вийдуть на мить із моєї примхи на волю, погуляють на короткому повідку — не почуваються краще! Уяви, святий отче: випавши з пекельного небуття, відчути себе, приміром, у тілі мерця! Ти ніколи не бував у неживому, змушеному жити?! Тобі пощастило, абатику…
— Але, страждаючи в тобі, вони очищаються?
Довколишні нарешті побачили, як тремтить від збудження святий отець.
— Ні. В мені — аж ніяк. Очищають лише муки чистилища, але не пекельні страждання. Чого тебе навчали, святий отче?! Тут, на землі, і тільки тут проходять люди крізь своє чистилище: помирають, знову народжуються, забуваючи себе, забуваючи, ким були колись, як не пам’ятаю цього і я; одні поступово простують нагору, і мені вже не дотягтися до них; другі дедалі більше грузнуть у тому, що ви називаєте гріхом, а все-таки бояться постати з дияволом віч-на-віч; треті ж самі вигодовують вогонь, що їх пожирає, бо без упину вимагають від життя „дай!“ — от саме цих я не проґавлю! А потрапивши до мого внутрішнього пекла, душі варяться в ньому без права дочекатися кінця — адже ці муки не спокутують їхньої провини, а лише є способом існування. Те ж саме, але в сто разів гірше, одержав свого часу і я…
— Отже, альбігойці міркували багато в чому слушно, — пробурмотав абат. — І не тільки альбігойці. Рай і пекло безлюдні, ми радіємо й страждаємо тут і тільки тут, адже ти сам кажеш, що твоє внутрішнє пекло — ніщо порівняно з Пеклом, яке іноді входить у тебе. А ти — тут. І той, хто не продав душу тобі, помираючи, народжується знову й знову, раз по разу проходячи всі кола земного чистилища… А коли людські діяння переповнюють чашу буття — отоді й настає час Страшного Суду. День Божого Гніву.
— Альбігойці? — розреготався диявол. — Не знаю, може, вони й праві і мали слушність, але мені було потішно спостерігати багаття з „чистих“ катарів, коли Прованс палахкотів вогнем! Не дивуйся, святий отче, я не перший день ходжу серед вас… Я дивився на тих, котрі горіли, і на тих, котрі спалювали, і думав: що ж таке зробив я, за що мене зробили дияволом — адже і перші й другі щиро сподіються потрапити в рай?!
Абат підніс руку, закликаючи Великого Здрайцю замовкнути.
— Тоді, може, правильне й інше: терзаючи в собі інших, ти не очищаєшся сам, як казан із горючими залишками їжі не очищається від кіптяви. Але й ти перебуваєш на землі — отже, у чистилищі! І якщо, страждаючи сам, ти відмовишся мучити інших; якщо ти відпустиш їх на волю, розкидаєш свій викуп, роздаси його жебракам і сам перетворишся на жебрака, якому нічого втрачати, то, можливо, зумієш очиститися й народитися заново?! Спустошивши пекло в собі та пройшовши кола чистилища — чи збережеш ти ім’я диявола?!
— Я не думав про це, — Великий Здрайця здивовано глянув на абата, і погляд його на мить спалахнув неможливою, нездійсненою надією. Спалахнув — і відразу ж погас.
— Ні… не можу. Це понад мої сили. Я можу тільки брати, брати і брати, збирати душі, набивати ними свою калитку, крихту до крихти збирати викуп, який колись подарує мені визволення…
— Але ж тоді може народитися диявол значно страшніший та могутніший від тебе теперішнього! Народиться справжній Князь Тьми, і він існуватиме тут, на землі! — абат, неспроможний уже всидіти на місці, підхопився й заходив туди-сюди, кусаючи губи й нервово смикаючи агатові чотки, що висіли в нього на поясі. — Чи не так народився ти сам: коли попередній диявол, менший за тебе, нагромадив нарешті свій викуп і згорів у його полум’ї, розплавився, як плавиться руда, щоб дати життя металу!
— А мені що до того? — знизав плечима Великий Здрайця. — Адже то був ЩЕ НЕ Я; і тоді буду ВЖЕ НЕ Я!
— Не прикидайся! — абат Ян різко зупинився напроти Півнячого Пера, сміливо подивився йому у вічі, тож за якусь мить диявол не витримав і одвів погляд. — Адже там, на млині, ти відпустив належну тобі душу, вселивши її в мертве тіло, — і врятував цим нас усіх!.. І, можливо, душу того нещасного теж. Отже, ти можеш віддавати!
— Можу, — насилу вимовив Півняче Перо. — Значить, можу. Але як же я потім шкодував про це! Ти жорстокий, святий отче, ти вабиш мене страшним вибором, і в ту хвилину, коли я ладен пристати на твою раду, зважитися приректи себе на невідомі страждання заради нездійсненної надії — я згадую, що не здатен порвати свої кайдани! Ти ніколи не був дияволом, святий отче! Те пекло, що в мені, та рука Пекла, що час від часу входить у мене, — вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді», після закриття браузера.