Читати книгу - "Реальна загроза"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— По-моєму, це правильно.
— Може, правильно, а може, й ні. Залежить від того, наскільки серйозний був Гакслі в своїх заявах. Не виключено, що під впливом останніх новин він зірвався і наговорив дурниць, про які зараз шкодує.
Я хотів був заперечити, що людина, яка пропонує подібні „дурниці“, хай навіть зопалу, не має права обіймати таку високу посаду. Та потім я передумав — зрештою, це справа батька і його уряду.
— То яке ж рішення прийняли? — поцікавився я. — Чи це секрет?
— Який там секрет! Вихід один — починати переговори з Землею, а тим часом продовжувати приготування до війни. Якщо пощастить, сам факт перемовин вгамує запал потенційних загарбників, а ні — будемо захищатися власними силами. Головне — відбитися від першого аґресора. Тим самим ми покажемо земному урядові, що Ютланд не є легкою здобиччю. А тривалий конфлікт не в інтересах Землі, бо це призведе до зниження поставок ендокринолу і зростання його вартості.
— Ви кажете „ми“, — зауважив я. — Яке значення ви в це вкладаєте?
Я запитав зовсім не з марної цікавості. Мені самому дуже хотілося розібратись у своєму ставленні до Ютланда.
— Яке значення? — задумливо повторив Павлов. — Навряд чи таке, як ти. Мені здається, ти вже потроху починаєш відчувати себе ютландцем. Хоча б тому, що твій батько — правитель планети, і тебе тут сприймають за свого. А я… я, мабуть, найманець. У кращому розумінні цього слова. Мені запропонували роботу, яка, після обіцянки адмірала Шнайдера не втручатись у справи Октавії, більше не вступає в конфлікт з моїм сумлінням. Роботу, про яку я мріяв усе життя і яку на рідній планеті отримати не міг. — Кілька секунд він мовчав. — Розумієш, Александре, я завжди залишався кадровим військовим. Це, втім, не означає, що служба в Астроекспедиції була мені нецікава, дослідження Далекого Космосу — захопливе заняття. Проте я хотів командувати флотом, саме командувати — а в Корпусі флотом керують. Дослідницькі кораблі здебільшого діють поодинці, тому адмірали в Астроекспедиції швидше чиновники, ніж офіцери. Мене ніколи не приваблювала така кар’єра. Інша річ — військовий флот.
— Так, розумію, — сказав я.
— Сподіваюся, що розумієш. Але боюся, що більшість наших подивляться на це інакше. — (Я здогадався, що під „нашими“ Павлов має на увазі команду „Маріани“.) — Навіть Яна засудила моє рішення… що для мене дуже прикро. Власне, я й не чекав від неї схвалення, тому хотів повернутися, поки ти з дівчатами ще не ліг спати. Тоді б усе обійшлося м’якше. Проте я запізнився, а твоя сестра, коли ми наодинці, буває надзвичайно в’їдливою. Отак і вчора. Щойно я в цьому мундирі з’явився на порозі, вона зміряла мене зневажливим поглядом і сказала: „Ну от, дожилася! Тепер я не лише дочка фашиста, а й дружина зрадника батьківщини.“ Ну, а далі було ще гірше.
На ці слова я ледве не перекинув чашку з кавою і втупився в Павлова очманілим поглядом. Той був дуже здивований:
— То ти ще не знаєш? Тобі не розповіли? Ми з Яною одружені вже півтора місяці. Вибач, звичайно, що не дочекалися тебе, але весілля як такого в нас не було. Ми просто зареєстрували наш шлюб у мерії, та й по всьому. В моєму віці вже не до народних гулянь.
Я прокашлявся й розгублено труснув головою.
— Отакої! Не думав, що між вами… е-е… щось є.
— Я теж не думав. Мені давно подобалася твоя сестра, але я був її командиром, крім того, вона на тринадцять років молодша за мене… Словом, я ніяк не міг наважитись.
— Боялися зловжити службовим становищем? — зрозумів я.
— Десь так. А потім, коли ми опинились на Ютланді, я став побоюватися, що Яна може хибно витлумачити мої знаки уваги, як спробу догодити вашому батькові. Врешті-решт я навпростець, без жодних прелюдій, попросив її вийти за мене заміж.
— І що ж Яна?
— Найперше відважила мені добрячого ляпаса. А потім пояснила, що вже чотири роки чекала, коли я про це заговорю.
3
У приймальні мені довелося чекати майже годину, поки батько звільниться.
Нарешті з кабінету вийшов ґенерал Гакслі — блідий, похмурий, з міцно стисненими губами й сердитим поглядом. Я підвівся й привітав його; у відповідь він лише кивнув на ходу і зник за дверима в протилежному кінці приймальні.
Секретар підняв слухавку інтеркому, секунд за десять сказав: „Так, сер,“ — і звернувся до мене:
— Проходьте, капітане Шнайдер. Його Ексцеленція чекає на вас.
У кабінеті батько був сам. Попереджаючи формальності, він помахом руки вказав на крісло й промовив:
— Сідай, Алексе. Вибач, що не зміг зустрітися з тобою вчора. Сам розумієш, які виникли проблеми… — Батько втомлено зітхнув. — А тут іще цей йолоп!
— Ґенерал Гакслі? — здогадався я.
— Авжеж він. Бачу, тебе ознайомили з ситуацією. Цей сучий син вперто наполягає на своєму і, що найгірше, непохитно впевнений у власній правоті, щиро вважає, що лише таким чином можна врятувати наш народ від чужоземного поневолення. Боюсь, мені таки доведеться його звільнити. Хоча зараз для цього не найсприятливіший момент, і так проблем вистачає… Та годі про це. Що робити з Гакслі — мій клопіт, а з тобою я хотів поговорити про інше. Павлов розповів тобі про наші плани?
— Так, у загальних рисах. Домовлятися з Землею й готуватися до можливої війни.
— Не „можливої“, а швидше „невідворотної“. Щодо цього я не маю жодних ілюзій. Тільки-но почнуться
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Реальна загроза», після закриття браузера.