Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

Тоді Гійом підійшов до нього, вийняв своє кресало і лагідно-насмішкувато мовив:

— Це оте твоє маленьке чортеня жартує з тобою, знаєш!

— Знаю, знаю, — відповів дід, невдоволено випнувши вперед підборіддя. — У такі вечори воно завжди приходить до мене!

Ми всі дружно розсміялися. Потім Ян підвівся й пішов до Гійомової майстерні. За мить ми почули, як він відкрив кришку фортепіано.

Була, певно, вже третя година ночі. Але тоді у Сонячних Дзиґарях часу не існувало. Ми теж мовчки, тихенько рушили за Яном.

А Ян уже поринув у свій вимріяний світ, куди його переносила музика, як тільки він сідав за фортепіано. Він ще не почав грати. Сидів, трохи нахиливши вперед голову, і погляд його блукав десь далеко-далеко, а на обличчі ясніла дивна усмішка, здивована й щаслива.

Ми стояли трохи збентежені й зніяковілі, наче непрошені свідки його заповітної таємниці.

Та ось Ян почав грати. Спершу пролунало кілька швидких акордів, потім пробився якийсь мотив. Нарешті з цих звуків народилася глибока, майже скорботна мелодія «Eg Elskar» («Як я люблю колискові пісні…»), — та сама, що нею Ян чотири місяці тому зустрів у Сонячних Дзиґарях Інгвільд. Мелодія виразнішала, розгортала крила, линула кудись удалину, кликала, приносячи в скромне французьке село всі чари далекої скандинавської країни.

І тоді,— так, немов Ян силою своєї мрії й справді збудив свою рідну Норвегію, — достоту як того листопадового вечора, коли, бліда від хвилювання, вона вперше підійшла до нього, — на порозі стала Інгвільд.

Ян не бачив, як вона увійшла до майстерні. А ми всі дивилися на неї, тамуючи зворушення.

Вона була бліда і серйозна. Волосся її, немовби ще ясніше, ніж завжди, вільно спадало на плечі, на блакитний нічний халат. Дівчина йшла повільно й легко, ніби не торкаючись підлоги. У довгому халаті, тендітна й тоненька, вона здавалася майже такою ж високою, як і Ян.

Усе було, як і того першого вечора.

Якесь дивне відчуття пойняло мене: у пам'яті в усіх подробицях постали події того вечора — ті ж самі люди, ті ж рухи, жести. Перед моїми очима розгорталася та сама сцена. Ось Інгвільд підійшла до фортепіано, ухопилася за його край. Ян тихо повернув до дівчини обличчя. Довго-довго дивився на неї, потім усміхнувся. Губи його тихенько наспівували слова норвезької пісні. Він уже вимовив останні слова, але руки його ще якусь мить лишалися на клавішах. Потім юнак підвівся, закрив кришку фортепіано і ступив кілька кроків до Інгвільд.

Вона стояла нерухомо, міцно стискуючи гладенький край фортепіано і не зводила тривожно-запитливого погляду з Яна.

Боже мій, які вони були високі обоє і які біляві!..

Ось Ян підійшов уже зовсім близько до Інгвільд, але все ще не наважувався заговорити. Ковтнув слину, губи його беззвучно заворушилися, ніби шукаючи потрібних слів. Дівчина ледь помітно ворухнула головою і нараз похитнулася, — здавалося, вона от-от зомліє. Тоді Ян обняв її й ніжно поцілував у щоку.

— God dag!.. Jnge, jeg er din bror!.. — стиха промовив він.

— Добрий день!.. Інже, я твій брат!.. — ще тихше переклав Капітан.

— Єф! — скрикнула Інгвільд. — Єф!..

Давно вже серпень у наших краях не був такий гарний, як нині…

На землю спустився літній вечір, так дивно схожий на той вечір, коли я сиділа поруч із Яном в кабіні його машини, позолоченої промінням призахідного сонця. Це десь тут він тоді спинився, щоб дістати латинський підручник з сумки, прив'язаної до багажника мого велосипеда. Так, це було тут, на косогорі, звідки розгортається такий широкий краєвид на Булонь і на море, що погляд губиться десь у порту, на рейді…

Промайнув рік, і ось я знову повернулася сюди. Тоді я сіла на цей порослий травою схил. Стояла спека, і все навколо було повите легким серпанком. Мені здавалося, що все це було тільки вчора, що Ян от-от появиться з-за повороту зі своєю глузливо-зухвалою усмішкою, що так подобалася мені,— одразу причарує мене, підкорить своїй волі…

Але він поїхав, і мені нічого робити сьогодні з латинськими текстами.

Я кладу собі на коліна грубий зшиток і знічев'я замріяно починаю гортати його. Ось уже кілька місяців минуло, як я згорнула його на останній сторінці нашої пригоди і відтоді ще ні разу не наважилася взяти його до рук. Бо знала, що як тільки зазирну в нього, мене огорне сум за минулим…

Чи стала я тепер сильніша духом? Чимало днів спливло за водою. Час, коли Ян та Інгвільд були серед нас, здається мені воднораз і близьким і далеким. Близьким, бо я нічого не забула. І таким далеким-далеким…

Та пора мого п'ятнадцятиліття — пора душевних громовиць, скінчилася, скінчилася назавжди. Ось що я маю сказати собі, якщо хочу — без гіркоти й нарікань — віднайти на сторінках списаного зшитка моїх колишніх друзів.

Мені лишився на пам'ять про Яна маленький іграшковий ведмедик. Ян подарував його мені того ранку, коли від'їздив із Франції. Я саме запрягала у візок нашого коника, Стрілу Амура, щоб відвезти його на вокзал. І, пойнята сумом, знову згадувала той день у листопаді, кілька місяців тому, коли я так само запрягала коня у візок, щоб зустріти Норвежку.

І в ту мить увійшов Ян. Він допоміг мені затягнути попругу.

Не хотілося говорити з ним. Чи було того ранку щось таке, про що варто б говорити? Я була на диво спокійна і стомлена.

«Завтра, — думала я, — з сумом згадуватиму ці хвилини, коли він був ще поруч з нами, коли я могла його бачити, коли ми, затягуючи шкіряний ремінь на голоблі візка, торкнулися пальцями одне одного».

— Фанні,— тихо мовив Ян, і його лагідний