Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

Дід рвучко обернувся і встав. Кваплячись, він зсунув з носа окуляри і тепер незграбно поправляв їх.

Глибока хвиля ніжності сповнила моє серце: іноді я справді почувала щось материнське в своїй любові, я любила нашого дідуся так, як люблять власну дитину…

— Татуню, — сказав Гійом, і голос його лунав піднесено й урочисто. — Ми привели тобі… Єф Нільсена!

Руки Капітанові враз дрібно затремтіли. Губи бурмотіли якісь нерозбірливі слова. Обличчя його за ці довгі години чекання аж змарніло, ще більше вкрилося зморшками, волосся неначе дужче побіліло, а очі, здавалося, були ще блакитніші й чистіші, немов промиті…

Ми не встигли й поворухнутися: він сам поволі рушив нам назустріч, узяв Яна за плечі й зазирнув йому в очі своїми блискучими очима.

— Єфе, хлопчику мій!.. — прошепотів він, і в тихому тремтячому голосі його бриніла невимовна радість, що йшла, здавалося, з найбільшої глибини його душі. Мені не описати тієї радості.

Потім він поклав голову на плече юнакові, і ми з Гійомом уже не могли б і сказати, дивлячись на них обох, хто кого підтримує: чи це дорослий високий Ян підтримує Капітана, чи Капітан тримає в своїх руках щасливо віднайдену дитину з «Сіріуса»…

— Інгвільд спить? — за хвилину спитав Гійом.

— Так. Вона хотіла теж чекати, та я порадив їй відпочити. Вона ще ні про що не здогадується.

— От і гаразд, і не треба будити її,— пробурмотів Ян, розпалюючи з Гійомом вогонь у каміні.

Ян був наче улюблене дитя в родині. Як вільно й невимушено він почувався у нас!

Я почала накривати на стіл, поклала ложки й виделки для нас трьох, бо ми таки добряче зголодніли. Яйця вже смажилися на сковороді. Ще раз, уже востаннє, Ян сяде за стіл разом з нами.

Ян зайняв своє звичне місце, поруч мого брата, я подала йому повну тарілку гарячого супу.

Ось він потягнув до себе рюкзак, і я побачила, як він неквапливо почав виймати звідти дитячий одяг і, зрештою, дістав сірого оксамитового ведмедика. Усе це він розклав перед Капітаном і аж тоді, не кажучи ні слова, почав сьорбати свою юшку.

Капітан підійшов, опустив трохи нижче на носа окуляри, як робив це завжди, коли хотів щось уважно розглянути, і мовчки споглядав ці реліквії, що лишилися від маленького хлоп'яти з Нарвіка.

Ось він підняв перед собою маленький ясно-червоний шерстяний комбінезончик і похитав головою: очевидно, подумки він повернувся на п'ятнадцять років у минуле і згадував зараз, як узяв тоді на руки подану через борт вантажного корабля дитину, що заснула з горя.

Я поставила на стіл яєчню.

Капітан почав гладити оксамитового ведмедика. І нам здалося, що він зовсім забув про нас. Та нараз ми почули дідусів голос, задумливий і поважний, його «поетичний голос»:

— Так, це була єдина справжня іграшка, яку ти мав на борту, і ти нізащо не хотів з нею розлучатися… Одного разу…

Ян аж здригнувся! Ще ніколи досі Капітан не казав йому «ти». Юнак упустив на підлогу ножа, підвів голову й глянув на дідуся. Зустрів його уважний проникливий погляд. Тоді Ян крадькома витер пальцем очі, і знову незворушно уткнувся в свою тарілку й почав доїдати смаженю.

— Одного разу, — вів далі мрійливий голос, — ти перекинув на свого ведмедика тарілку рідкої каші, і ми всі були цим страшенно засмучені. Наш кок, котрий дуже полюбив тебе, помив ведмедика й довго чистив його щіткою — аж поки він став чистенький, як цуценя після купання. Ти розгублено дивився на кока, і він сказав тобі серйозно своєю говіркою, — ти звісно, не зрозумів його:

«Більше не роби цього, малий! А що, як він застудиться, схопить нежить, — хто його доглядатиме?» Запала довга пауза…

— Капітане, — нарешті мовив Ян, опустивши очі,— даруйте мені, що я не поговорив з вами про все раніше…

— Тобі нема чого просити в мене пробачення, дитино! Тоді й я повинен був би попросити пробачення. Бо і я теж не говорив про все це з тобою. Проте відтоді, як ти вперше завітав до Сонячних Дзиґарів, я втратив душевний спокій. Знаю, що ви — і ти, і Фанні, й Гійом, — не раз питали себе, чому я раніше не поговорив з Яном, але я гадаю, тепер ви зрозуміли, що іноді час може краще, ніж люди, розв'язати найскладніше, найзаплутаніше.

Він підійшов до каміна, узяв з верхньої полички свою коробочку з тютюном і цигарковий папір, знову сів у глибокий фотель. Неквапливо почав скручувати цигарку. Аркушик паперу був розірваний і пучка тютюну висипалася на підлогу, тоді він заходився вирізати з іншого, цілого аркуша маленький квадратик і обережно акуратною латочкою заклеїв дірочку.

— Так, Янова таємниця була надто болюча, щоб діяти зопалу! — вів далі Капітан. — Саме тому я й гадав, що ти, Фанні, і ти, Гійоме, — щирі друзі Яна та Інгвільд, — зможете значно краще, ніж я, розібратися в усіх цих мовчазних драмах. Звісно, я був завжди насторожі й напоготові, але вважав, що кермо має лишатись у ваших руках, а не в моїх. Мовчіть! А що я мав рацію, доводить цей щасливий кінець!

Він постукав цигаркою об долоню.

— А чи можна сподіватися чогось кращого у моєму віці, аніж побачити, як проростає добірне насіння, як вбивається в колодочки молоде плем'я? Ніякої розгубленості, ніяких кинутих на вітер слів, ніякої нетактовності я не помітив, діти мої. Так, ви блискуче витримали випробування! Фанні, ти заслужила диплом, куди важливіший, аніж диплом бакалавра: ти успішно склала іспит на добре серце, чуйність і делікатність, скромність та вірність у дружбі…

Ми мовчали, схвильовані й зворушені, незважаючи на вдавано недбалий тон, яким намагався говорити Капітан. Адже він так рідко хвалив нас, а це була дуже висока похвала.

— Щось не горить! — розсердився він, марно силкуючись розпалити од жарини папірець, щоб закурити цигарку.