Читати книгу - "Сліди на тротуарі"

— Ви не знаєте, де тут двадцять шоста школа? — на всякий випадок запитав Глєбов у кондукторки.

— Двадцять шоста школа?.. Через дві зупинки, на третій зійдете.

Отже, є в цьому районі двадцять шоста школа.

Глєбов знову розмовляє з Наташею. І Наташа, згадуючи про свою незвичайну подорож, розповідає про якихось військових, про високого дядька в «отакому капелюсі», про жовтий паркан…

— Це там жовтий паркан, де ви ночували?

— А де ж? Тільки там і був жовтий паркан. І кіт був… Кіт, — раптом згадує весело Наташа. — Такий смішний кіт. Розумієте, у нього двоє очей: одне чорне, друге біле.

Ось і остання зупинка. Далі автобус не йде. Всюди сніг, ним припорошені паркани, дерева. У снігу ледь помітна стежка.

— Он там. — Дівчинка показує на пагорб.

Там видно дим. Очевидно, за пагорбом будинки.

Пішли на пагорб і побачили кілька будинків, а за ними обгороджені високим парканом дерев'яні склепи. Біля паркана походжав вартовий.

— Ти й там побувала? — показав Глєбов дівчинці на вартового.

— Ні, туди не пускають. Там не можна, — і все ж дівчинка тягла його вперед.

Наблизилися до невисокого будинку по цей бік огорожі. Але паркан тут зовсім не жовтий.

— А жовтий паркан? — нагадує Глєбов Наташі.

— Та ви що?! Ось і жовтий паркан. — Вона показує на звичайні сірі дошки.

Зайшли у двір. Наташа відразу ж збуджено закричала:

— Он і кіт, бачите? На вікні сидить.

За шибкою справді був кіт. Навколо очей у нього чорні і білі густі ворсинки. Тепер його очі однакові, а якщо дивитися збоку, то може показатися, що одне око — чорне, а друге — білувате.

«Молодець Наташа!» думає про спостережливу дівчинку Глєбов.

На жаль, тут їм робити нічого: двері маленького будиночка на замку. Поріг припорошило, видно, що сьогодні сюди ніхто не приходив.

Глєбов вирішив одвезти Наташу додому. Вона, певно, стомилася, а невідомо ж, скільки доведеться чекати господиню, розшукувати нові сліди «тітки Ліди». Одно ясно; Наташа ночувала в цій хаті. «Тітка Ліда», чи Ліля, буде, кінець кінцем, знайдена…

На другий день Глєбов знову побував біля хатини. Кіт, як і вчора, сидів на вікні. Як і вчора, двері були на замку.

Довелося піти до сусідів.

Йому розповіли: у хатці живе колишній надстроковик. Він працює на заводі, живе сам. Додому вертається не кожного дня. Але під вихідний приходить обов'язково.

Чи не бачили тут молодої жінки з дівчинкою? Ні. Ніхто не бачив. Але Глєбову радять поговорити з військовими. Ті живуть ближче і частіше навідуються до колишнього старшини.

Хвилин через десять зав'язується розмова з військовими. Глєбов каже їм, хто він такий, і просить допомогти розплутати одну справу. Військові з цікавістю слухають його розповідь про історію, яка трапилася з Наташею.

— Дівчинка тут справді була, — підтверджують солдати. — І Лілю ми знаємо… Вірніше, її добре знає наш товариш. Та він, на жаль, зараз на посту.

Пригадують, що одного разу, приблизно тиждень тому, знайома їхнього товариша приїздила не сама, а з дівчинкою.

Глєбов терпеливо чекає, поки зміниться з поста Лілин знайомий.

Нарешті, той, кого чекали, прийшов. Високий, молодцюватий. Начальник караулу дає про нього хорошу характеристику.

Але солдат трохи ніяковіє. Ще більше дивується, як дізнається про Наташу.

— Це, значить, не її дочка, — дивується солдат. — Нічого не розумію.

Солдат не знає, де зараз Ліля. Лілина мати живе в селі, а Ліля тут, як вона казала, в робітничому гуртожитку.

Глєбов бачить, що солдат міг би більше сказати йому, але, очевидно, соромиться свого безпосереднього, начальника. Глєбов просить провести його до тієї хати, де ночувала Наташа. На порозі він запитує:

— Ви з Лілею дружите? І давно?

— Ще з весни, — признається солдат. — Вона мені подобається, і ми… вирішили одружитись, як тільки я демобілізуюся. Оце недавно нас повідомили — за тиждень відпустять. Я сказав Лілі, і тоді… — Глєбов бачив, що солдат сам чогось не може збагнути і тому хвилюється.

— Продовжуйте, будь ласка.

— Я сказав Лілі, що скоро ми поженимося. Бачу, вона зблідла, потім почала плакати… Ліля призналася, мені, що вже була заміжня… Я повірив Лілі. Буває ж таке: живуть, живуть, а потім зрозуміють, що не люблять одне одного. Повірив я. А з товаришем одним порадився, той, каже, що Ліля бреше. Ніякого чоловіка в неї нема й не було. Просто вона, як кажуть, легкої поведінки. А чоловіка вигадала і прикривається ним.

— Хіба в нього були якісь, підстави? — запитав Глєбов.

— Хтозна. Ми з Лілею про все потім говорили… Я поставив перед нею питання руба. Ліля плакала, а потім каже: «Я винна, винна перед тобою, бо ще не все сказала, не в усьому призналася. У мене не тільки чоловік є, а й дитина, дівчинка маленька. Коли ми розійшлися, чоловік залишив дочку у себе і заборонив нам зустрічатися…»

Історія, яку тепер розповідав солдат, схвилювала Глєбова. Він почав догадуватися, заради чого та Ліля насмілилася вкрасти Наташу. Але це була тільки догадка.

— Коли ви повинні зустрітися з Лілею?

Солдат назвав число. Він вийде зустрічати її на автобусну зупинку.

— Розумієте, мені конче треба поговорити з Лілею, — сказав йому Глєбов, — я теж прийду на автобусну зупинку. Запевняю вас, що нічого поганого не трапиться. Але поговорити з нею я повинен.

На прощання вони потисли один одному руки. Глєбов добре зрозумів хлопця. Прикру новину приніс Глєбов, але солдат, кінець кінцем, вдячний йому за це. Одруження — дуже відповідальний крок. Знати правду, всю правду про свого майбутнього супутника в житті — це ж так важливо…