Читати книгу - "Заборонена кімната"

Поллі складає чашки, бере пальто.

— Мушу йти, Лексе.

— Хіба?

Вона вагається, потім тихо каже:

— Так буде краще, Лексе…

Вулиці ще сплять, і звуки наших кроків гучно відлунюють від стін будинків. Напівтемрява, холоднеча. Темні газони міського парку. Росяна трава. З вокзалу долинає брязкіт буферів та гудки маневрових паровозів.

Ідуть двоє назустріч ранку, що пробуджується, назустріч невідомому — огидній тисячоокій коричневій звірюці.

— Лексе, — раптом каже Поллі. Зупиняється. — Я… Не їдь, прошу, в Дом… Навіть заради мого батька…

Невже очі в їжачка вологі від роси, а голос тремтить просто від холоду? Поллі закушує губу — зараз, зараз знову випустить голочки.

— Поглянь-но на мене! — прошу.

Відвертається.

Запускаю пальці у її волосся і повертаю їй голову, поки не глянула в мій бік.

— Боїшся за мене?

Заперечливо хитає головою, але очі не вміють брехати, Я відпускаю її. Скільки роси в її очах!.. Вона закидає голову. Пальто розгортається, я знову бачу сукню, яку вона вдягла заради мене, бачу вузькі дівочі плечі… Дивно, але відразу все стає ясним, ясним до болю!

Таксі.

— Їжачку, — кажу квапливо, бо знаю, зараз вона втече від мене, і ніяка сила в світі не змусить її залишитися. — Їжачку, хоч я і божевільний, хоч у мене багато різних недоліків, хоч я п'яничка і старий негідник, — але не тікай од мене назавжди. Я повернуся. Мушу повернутися. Заради тебе…

Вона всміхається. Але усмішка її ляклива, невпевнена, трохи їжачкова, та мені вона здається найчудовішою в світі.

Вона прибирає мені волосся з лоба.

— Якщо не повернешся, Лексе, я залишуся зовсім одна.

Клацають дверцята, таксі їде. Довго дивлюся йому вслід.

Потім повертаюся і повільно чалапаю до своєї холодної, пустої кімнати.

З-за дахів видирається ранок.

З аеродрому телефоную Мебіусу і доручаю йому потай охороняти Поллі, доки не повернуся. Кілька днів вона буде зовсім сама, а я не знаю, що замишляють Сметс та Льокі. У всякому разі нічого гарного. Тому і боюся за їжачка, бо вони здатні зірвати свою злість на ній. Мебіус відразу все розуміє.

— Отже, ви знову встряєте в цю справу.

— Здається, так.

— Ви збожеволіли, докторе! Облиште! Благаю!

Дзеленчать шибки. Чотиримоторні літаки, виючи турбінами, здіймають пилюку на старті. Тхне бензином.

— Знаю, чим ризикую. — Зараз не час і не місце сперечатися з Мебіусом. — Будь ласка, виконайте моє прохання. Про інше поговоримо потім.

— Докторе, чи знаєте ви, що це коштуватиме вам голови?

— До речі, — кажу квапливо, — про платню. Про ваш гонорар ми домовимося, коли повернуся. Чи згодні взяти частинами?

— Докторе…

— От і домовилися. Як повернуся, одразу зателефоную. І кладу трубку.

В холі стоїть Фассбендер-молодший і нетерпляче зиркає на годинника. Гримлять гучномовці. З прочинених дверей протягує.

Рев двигунів переходить у несамовите виття. Над виходами спалахують написи:

«Рейс Люфтганзи-260 — Париж».

Квапливо хапаю чемодан.

Це наш літак.

Париж.

Контора метра Ноеля розташована на Єлісейських полях. Вона набагато менша за нашу, але заснована значно раніше. Приміщення обставлено старовинними і коштовними меблями. Конференц-зал опоряджений темним палісандровим деревом, червоні оксамитові портьєри на вікнах, товстий килим поглинає кроки.

— Гаразд, — каже метр Ноель, який, заклавши великого пальця за жилет, дріботить туди й сюди перед вікнами. — Отже резюмую: фірми, інтереси яких ми зараз репрезентуємо, воліють заснувати «Північну комерційну спілку», яку ми скорочено іменуватимемо «СОКОНОР»; вона виконуватиме рекламні замовлення. Ви згодні з таким визначенням, колего?

Француз зупиняється перед Фассбендером, іронічно звівши брови. Ноель — маленька рухлива людинка, яка аж двигтить від надміру енергії. Тисячі зморщок поорали його личко; він майже безперервно всміхається, лукаво і невинно, проте я відчуваю, що за цією машкарою старечої благодушності ховається спритний і по-лисячому хитрий адвокат.

— Згоден, — каже мій шеф.

— Чудово, — говорить метр Ноель, він смакує це слово. І знову починає дріботіти. — Партнер з німецького боку — рекламне агентство «Шнайдер», компанія з обмеженою відповідальністю…

Фассбендер киває.

— … з швейцарського боку — «Імбаг», фірма, що здійснює операції з нерухомим майном та цінними паперами…

Фассбендер знову киває.

— … та з французького — компанія, назва якої повинна лишитися невідомою. Ми називатимемо її «анонім».

Фассбендер киває втретє і востаннє. Я слухаю з цікавістю. Коли шеф минулого тижня знайомив мене з проектом угоди, замість назв фірм там стояли лише числа. Тепер таємницю розкрито. Отже, «Шнайдер»…

— Чудово! — вигукує метр Ноель, видираючись на крісло головуючого. — Як я бачу, заперечень немає. Тому — до суті справи.

Він добре розмовляє по-німецьки, майже без акценту, і це мене дивує. Звичайно, він давно вже помітив моє здивування і відверто тішиться з цього.

За столом присутня ще одна людина — мосьє Друа, представник французьких інтересів, тобто тієї самої анонімної фірми, за якою може ховатися хто і що завгодно; я підозрюю, що це якась відома фірма. Мосьє Друа скидається на прикажчика з похоронної