Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

На алеї з'явилася двірничка. Вона непоспіхом, з опущеною головою йшла до директора. Крадькома поглядав на неї, боячись сполохати поглядом. Що вона — скаже Бордюжі? А Махов і Скорич навіть не уявляли, як обернулася справа на турбазі. Гірко, а довелося визнати: зумів Баглай через двадцять три роки помститися Страпатому.

О, двірничка. Вона квапливо пішла до господарських будівель. Її тонкі губи ворушились, мов сама до себе говорила. Я повернувся до кабінету Бордюжі.

— Дем'ян захворів, — мовив директор. — Поклав радикуліт. Лежить колодою.

— І часто він хворіє?

— Не знаю, капітане, — знітився Бордюжа. — Я ніколи не цікавився Чорнухою. Це нашого завгоспа парафія: чистота, свині, сторожування…

— У вас є їхня адреса?

— Зараз гляну, — він втупився у стіл, на аркуші паперу під склом. — Ага, є: вулиця Канатна, будинок 59.

Я записав у блокнот.

— До вас прохання, Василю Миколайовичу. Як тільки Чорнуха вийде на роботу, подзвоніть нам.

— Обов'язково.

На майданчику біля турбази вже чекав на мене в «уазику» Микола Бунчук. Я вирішив поговорити з сусідами Чорнухи. Сержант, як завжди, знав, де вулиця Канатна. Коли ми через кілька хвилин в'їхали до передмістя, він повернув ліворуч у нешироку, незамощену вулицю з глибокими коліями. Місцями вони засипані жужелицею, сміттям і ошматтям штукатурки.

Обабіч тяглися паркани. За ними — садки, навіть у декого вулики на городах, гаражі з ворітьми на вулицю, криниці з дашками. Облетілий цвіт густо вкривав траву на узбіччі. Микола спинився біля п'ятдесят третього номера. Я вийшов з «уазика». Навколо тиша, наче в лісі.

Паркан у Чорнухи найкращий: дощаний, зелений, у зріст людини, без жодної щілини, а зверху по зубцях протягнуто нитку колючого дроту. Хвіртка і ворота металеві. Виднівся цегляний димар і жерстяний дах, фарбований рідкісною мідянкою, мов церковний купол. Не любив Чорнуха чужих позирків у своє подвір'я — обгородився капітально.

У сусідніх будинках господарі небагато розповіли про нього: об'явився три роки тому (купив хату), ні з ким не товаришував (ніхто до них не ходив, і він ні до кого), переїхавши, відразу поставив новий паркан і викопав у дворі криницю. Жінка у нього теж відлюдькувата. Навіть прізвища не знали, тільки ім'я — Дем'ян, а її — Харитина. Десь працювали, ніби на турбазі. Звідкіля вони — невідомо. Бездітні. Іноді, лише поночі, приїздить до них якийсь молодик, сам відмикає ворота й на подвір'я заводить машину — «Москвича». Останній раз був десь зо два тижні тому (а може, й менше). Не тримали ніякої живності, навіть собаки й кота. Сьогодні вранці бачили Дем'яна — йшов по воду. Оце й усе.

Зацікавив мене молодик. Лише близькій, довіреній людині Чорнуха міг дати ключ від воріт. Я з сусідського ґанку зиркнув на його обійстя. Нікого, наче вимерли, і вікна затулені гардинами. Тепер головне — негайно дізнатися, де раніше мешкав Чорнуха. Я мерщій поїхав у відділ. Тільки переступив поріг кабінету, задзвонив телефон.

— Загайгора слухає.

— Це Щапов з дільничного пункту на ринку. Я бачився із Шалапухою-Богом. Ви його випустили?

Шалапуха у місті! Але ж ми завезли його і Зубовського в село. Таки не послухав — утік. Шукав пригод на свою голову.

— Коли бачились?

— Півгодини тому. Розмовляв з ним. Крутився він коло м'ясного павільйону.

Біля м’ясного павільйону… Чомусь, наче магнітом, тягло туди Шалапуху. Погано, що він у місті, — стривожаться злочинці. І Зубовський не сидітиме сам у тітки.

Передовсім я замовив Вінницю — Володимира Моренцова. Хотів, щоб він поцікавився, чи не збирався Страпатий у відпустку.

Зненацька мені подумалося: якщо Чорнуха — Тягун, то навіщо зголив бороду? Адже тепер прикмету — шрам на підборідді — легко помітити. Незрозуміло.

Довоєнні архіви не збереглися, і тому я не дізнався, на якій вулиці жив Чорнуха до 1941 року. А з 1945 року він продав чотири власні хати й оце купив п'яту на вулиці Канатній. Характерно: всі вони знаходились на околицях у різних районах міста. Колишні сусіди добре пам'ятали бородатого Дем'яна, мозчкуватого й непривітного, як і жінка. Дивувалися з його бороди, тоді ще у порівняно молодого чоловіка.

Згадали вони і сина Чорнухи. Одначе вже сусіди за третім і четвертим будинком не бачили ніякого сина. Правда, іноді приїздив до них вечорами якийсь хлопець «Запорожцем». Ніколи не скликали гостей. Залишав по собі Чорнуха на тих подвір'ях одну пам'ятку: міцні паркани.

На здобуті відомості я згаяв багато часу і зустрівся принаймні з п'ятнадцятьма сусідами. Навіть навідався до поліклінік, але в жодній не знайшли амбулаторної картки Чорнухи. За 23 роки він не звертався до лікарів. Завидне здоров'я, його радикуліт — чистісінька, мабуть, симуляція.

До свого кабінету я потрапив після 17.00. Чекав дзвінка з Вінниці й міркував над новими фактами. З якою метою Чорнуха часто міняв адреси, тобто продавав хати? Спекулював ними? Не схоже, бо на придбання останнього будинку йому довелося докласти свого капіталу.

Щоб не встигли придивитися до нього сусіди? І наслідки були: нічого підозрілого, за їх свідченнями, за ним не водилось, і вважали бездітним. Чорнуха немов крився з сином. Навіщо? А… а… Мені аж забило дух від раптової гадки: його син — викрадений Юра! Ось яку мету переслідував Дем'ян. Він — Баглай! Я відкинувся на спинку стільця і задоволено замугикав, наче розв'язав складну задачу чи головоломку.

Баглай! А борода? Справді, для чого йому борода? Напевне, кохався у бородах. Шкода, сусіди не пам'ятали імені його сина. Доконче треба розшукати Юрія.

Зненацька пролунав довгий телефонний дзвінок. Моренцов з Вінниці.

— Чекаєш? — близько, мов сидів поруч, пролунав його голос. — У твого шевця відпустка у серпні. Йому навіть замовили путівку в Лермонтовський санаторій в Одесі. Він часто там лікувався.

— Чого ж цього разу?..

— Ніхто не розуміє.