Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

Його поховано, але цілу скорботну ніч ув осяяних вітринах книжки його, розкладені по три вряд, чували, як янголи з розгорнутими крилами, і здавалися символом воскресіння того, кого вже не було.

Я вже казав, що дізнався цього дня про Берґоттів скін. І був здивований неточністю газет, які подавали одну й ту саму нотатку, де значилося, що помер він учора. А тим часом учора Альбертина зустрічала Берґотта (вона розповіла мені про це того самого вечора), через що навіть трохи припізнилася, бо він з нею забалакався. Безперечно, то була остання його розмова. Альбертина чула про Берґотта від мене. Я не бачився з Берґоттом уже давно, а їй хотілося з ним познайомитися, і через рік я написав до старого метра листа, прохаючи дозволу привести її до нього. Він дав згоду, хоча, гадаю, йому було досадно, що я вирішив до нього навідатися лише, аби зробити приємність комусь іншому, засвідчуючи тим самим власну свою байдужість. Такі випадки часті; іноді той, у кого ми просимо аудієнції не задля втіхи зайвий раз побалакати з ним, а задля третьої особи, відмовляє так уперто, що наша протеже починає думати: чи не хвалимося ми зв’язками, яких немає? Найчастіше геній або славна краля мальована милостиво дають дозвіл, але, принижені у своїх гордощах, уражені у своїй приязні, до нас уже не примиляються, дмуться на нас, мало нами не гордують. Чимало води збігло, перш ніж до мене дійшло, що я даремно закидав газетам неточність, бо того дня Альбертина у вічі не бачила Берґотга; але я ні на хвильку нічого не запідозрив — так натурально вона мені про все оповідала. Уже геть-то пізніше я відкрив для себе її блискуче мистецтво брехати в живі очі. Те, про що вона розповідала, те, в чому признавалася, виглядало святою правдою, як те, що ми бачимо на власні очі, про що дізнаємося з перших рук. Білі плями свого життя вона з найщирішою міною замальовувала підставними життєвими випадками, і я навіть не здогадувався, що вони вигадані, — усвідомлення цього з’явилося набагато пізніше. Усі ми знаємо про існування єдиного Всесвіту, але в кожного з нас ще й свій особливий Усесвіт. Мої органи чуття, якби я в потрібний момент був поза домом, можливо, засвідчили б, що ніяка дама з Альбертиною не прогулювалася. Тим часом я довідався про це не на підставі свідчень органів чуття, а з допомогою одного з логічних ланцюгів, де слова тих, кому ми довіряємо, є надійними ланками. Для здобуття свідчень органів чуття я мусив би бути на вулиці, а я сидів удома. Але можна собі уявити, що мої припущення щодо Альбертини сумнівні. Тоді виходило б, що Альбертина збрехала. Але чи було б це таке вже певне? Свідчення чуття — це теж розумова робота, коли очевидність виростає з переконання. Ми не раз помічали, як Франсуазі вчувається не те слово, яке хтось вимовив, а те, яке вона вважала за правдиве, чого було досить, аби вона пропускала повз вуха поправки, що їх пропонувала правильніша вимова. Наш метрдотель був улаштований так само. Пан де Шарлюс носив у цю добу — він часто міняв моду — дуже ясні панталони, легковпізнавані серед тисячі інших. Отож наш метрдотель, думаючи, що «пісуар» (слово на означення того, що дук Ґермантський, на превелику досаду пана де Рамбюто[43], узивав «павільйон Рамбюто») вимовляється «пісар», ні разу на своїм віку не чув ні від кого слова «пісуар», хоча його частенько при ньому вживали. Але помилка ще впергіша за віру і не перевіряє того, в чому переконана. Метрдотель знай товк: «Мабуть, барон де Шарлюс прихворів — стільки пропадати в «пісарі». Сказано, старий дівчур! Недарма він ходить у таких панталонах! Уранці наша пані послала мене до Нейї. Минаю я пісар, ото що на Бургундській, — глядь! аж туди заходить барон де Шарлюс. Повертаюся з Нейї, а минула вже добра година врем’я, і що ж? уп’ять бачу його жовті панталони, в тому самому пісарі, на тому самому місці, посередині, там, де він стає завжди, щоб не впадати в око». Для мене одна з сестрениць дукині Ґермантської — символ вроди, шляхетности, юности. Аж це чую, швейцар у ресторані, куди я іноді заглядаю, мовить при її появі: «Подивись-но на цю стару каргу, що за мармиза! їй, щонайменше, вісімдесят». Щодо віку, то навряд щоб він сам у це вірив. Але посильні, які стояли біля нього і скалили зуби щоразу, як вона проходила повз готель, аби навідати недалеко звідси двох чарівних бабусь, паній де Фезенсак і де Бальруа, бачили на обличчі цієї юної кралі вісімдесят років, якими — чи то жартома, чи то наповажне — ущедрив швейцар «стару каргу». Вони кувікали б зо сміху, якби хтось їм сказав, що вона куди вродливіша за одну з готельних касирок, зжерту екземою, кумедно тлусту, а проте, в їхніх очах, рідкісну гарнулю. Може, тільки любовне яріння могло б переконати їх, що вони помиляються, якби під час проходу цієї старої карги в них заграла жага і якби посильним закортіло в обійми до юної богині. Але з невідомих причин, очевидно, соціального змісту, їхні органи чуття дрімали.

А тепер припустімо інше: Альбертина, викручуючись, назвала мені як час прогулянки з дамою якраз ту годину, коли я вийшов із дому і проходив, непомічений нею, вулицею їхньої «зустрічі». Святий морок огорнув би тоді мою свідомість — я почав би сумніватися, чи й справді бачив її саму, навіть особливо не замислюючись, силою якої мани для ока я міг не помітити тієї дами; і, зрештою, мене б не дуже здивувало, що я помилився, бо хід небесних світил пізнати легше, ніж реальні людські вчинки, надто вчинки тих, кого ми кохаємо, бо вони захищені від наших підозр байками, призначеними правити їм за щит. Скільки років вони можуть тримати нашу апатичну любов у переконанні, що кохана жінка має за кордоном сестру, брата, братову, тимчасом як їх і на світі ніколи не було! Якби не потреба задля стрункости викладу обмежуватися дріб’язковою мотивацією, скільки можна було б навести поважніших мотивів, спроможних розвінчати облудну