Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

повалити. Берґотт у’їжджав повозом у браму нового Сваннового дому і збирався висісти. Страшенна запаморока приковувала його до сидіння, воротар намагався йому підсобити, але він сидів, неспроможен ані звестися, ані випростати ноги. Він пробував учепитися в кам’яний стовп перед собою, але не знаходив у ньому достатнього опертя, аби встати.

Він надумав порадитися з лікарями; пишаючись тим, що їх викликав Берґотт, вони знайшли причину нездужання в його працьовитості (вже двадцять років він не брався за холодну воду), у перевтомі. Вони порадили йому не читати макабричних романів (він не читав нічогісінько), більше бути на сонці, «необхідному для здоров’я» (останні кілька років, завдяки сидінню вдома, він почував себе краще), більше їсти (від чого сам він худнув, зате вигодовував свої сонні кошмари). Коли один лікар, великий охотник робити все навсупір і дражній, лишався із Берґоттом віч-на-віч, Берготг, щоб його не образити, видавав за власні погляди поради інших лікарів; лікар-суперека, думаючи, ніби Берготт хоче, щоб він прописав щось на його смак, зараз же забороняв йому ці ліки, а що іноді обґрунтовував свій рішенець на ходу, то посутні Берґоттові заперечення змушували його в одній і тій самій фразі суперечити самому собі; але на підставі нових доказів лікар підтверджував свою заборону. Тоді Берґотт повертався до одного з попередніх лікарів, людини з потугами на дотепність, надто у присутності майстра пера. Якщо Берґотт обачно ввертав: «Але ж, коли не помиляюсь, пан доктор казав — звісно, ще раніше, — що це може викликати запалення нирок і мозку…» — лікар хитро посміхався, підносив палець догори й виголошував: «Я не казав: ні, а казав не надуживати. Зрозуміло, всякі ліки, якщо їх передозувати, стають обосічним мечем». У нашому організмі є спасенний інстинкт, він те саме, що для серця моральний обов’язок, і жадній санкції доктора медицини чи богословства його не скасувати. Ми знаємо, що холодні купелі нам шкодять, а ми їх любимо; і ми завжди знайдемо лікаря, який їх припише, хоч кориснішими від цього вони не стануть. Від кожного лікаря Берґотт узяв те, що з обачности забороняв собі багато років. Через кілька тижнів давні напади повернулися, нові загострилися. Змордований невпинними муками, які подвоїло безсоння, уриване короткими кошмарами, Берґотт відмовився від лікарів і надміру захопився всілякими наркотиками, довірливо читаючи прикладені до них інструкції. У тих інструкціях говорилося про потребу сну, але й застерігалося, що всяке снодійне (окрім препарату в слоїку, загорнутому в ту інструкцію, який у жодному разі не загрожує отруєнням) токсичне і не лікує, а вбиває. Берґотт випробував усі ці засоби. Деякі з них не з тої групи, яка нам звична, наприклад, похідні амілу й етилу. Новий препарат, геть відмінного складу, ми поглинаємо в солодкому сподіванні чогось незнаного. Серце калатає, як перед першим побаченням. До якого незвіданого світу снів і марень запровадить нас новий поводир? Зараз він у нас, він скеровує нашу думку. Як, яким робом ми заснемо? А вже як заснемо, то якими чудернацькими стежками, на які недосліджені верхи, в які провалля поведе нас усесилий владар? Яку нову комбінацію вражень пізнаємо ми в цій подорожі? І куди вона приведе? До нуди? До раювання? Чи до смерти?

Смерть Берґоттова сталася другого дня потому, як він довірився одному з таких усемогущих друзів (друзів? недругів?). А вмер він ось як. Досить легкий напад уремії спричинився до того, що йому приписано спочин. Та оскільки якийсь там критик написав, що в Вермееровій «Видові Дельфта» (позиченому гаазьким музеєм на голландську виставку), в картині, яку Берґотт божествив і, як йому здавалося, добре знав, кавалок жовтої стіни (Берґотт її не пам’ятав) вималюваний так гарно, що навіть у цьому окремо взятому фрагменті можна вбачати шедевр хінської штуки, самодостатній у своїй красі, то Берґотт, під’ївши картоплі, вийшов із дому й рушив на виставку. Уже на перших приступках сходів відчув, як голова пішла йому обертом. Минаючи кілька полотен, він спізнав враження черствости й безплідности такого вимізкуваного мистецтва, не вартого найелементарнішого протягу чи там сонця в якомусь венеційському палаці чи в скромненькій літнівці на морському березі. Нарешті він опинився перед Вермеером; він пам’ятав його яскравішим, оригінальнішим від усього того, що знав, але нині, завдяки критичній статті, вперше зауважив дрібні людські постаті, витримані у блакитних тонах, рожевий пісок і, нарешті, чудову фактуру кавалка жовтої стіни. Запаморока посилилась; Берґотт уп’явся очима в урочу стіну, як дитина в жовтого метелика, якого збирається накрити долонею. «Ось як треба мені писати, — сказав він сам собі. — Мої останні книжки засухі, на них треба накласти кілька шарів фарби й домогтися самоцінности кожного речення на кшталт жовтої стіни». Одначе він усвідомлював, що ця запаморока не жарт. На одній шальці небесних терезів йому уявилося власне життя, а на другій — стіна, прегарно мальована нажовто. Берґотт відчував, що необачно віддав перше за друге. «Мені зовсім неохота, — сказав він собі, — фігурувати у зв’язку з цією виставкою в вечірній рубриці випадків». Він повторював подумки: «Кавалок жовтої стіни з дашком, кавалок жовтої стіни». Аж це звалився на округлу канапу; впав і враз перестав думати про те, що його життя загрожене, і, відзискуючи оптимізм, сказав собі: «Це просто нестравність, недоварена картопля, та й годі». Тут стався новий удар: Берґотт скотився на землю, збіглися відвідувачі, а з ними й хранителі. Він був мертвий. Мертвий увесь? Хто може це сказати? Спіритичні досліди, як і догмати релігійні, не можуть довести, що душа не вмирає. Можна сказати одне: усе в нашому житті діється так, ніби ми вступали в нього з тягарем зобов’язань, узятих нами на себе в попередньому житті; в умовах нашого буття на цьому світі немає ніякого глузду вважати себе зобов’язаним робити добро, бути делікатним, навіть ґречним, нема ніякого глузду митцеві-безвірникові вважати себе зобов’язаним переробляти двадцять разів один твір, успіх якого мало обходитиме його тіло, точене червою, — як отой фрагмент жовтої стіни, який намалював із таким кунштом і рафінованістю невідомий маляр, досить приблизно охрещений іменем Вермеер. Усі ці зобов’язання, не санкціоновані в нинішньому житті, немовби належать до іншого світу, спертого на доброту, на сумління, на жертовність, до світу, зовсім не схожого на цей, до світу, який ми покидаємо, аби спершу народитися на цій землі, а вже потім, може, повернутися туди, і знову жити за незнаними законами, яким ми підкорялися, бо носили їх у собі, не відаючи, хто в нас накреслив ці закони, до яких нас наближає