Читати книгу - "Зоряний вуйко"

Після другої полізли купатись. Я з насолодою пірнув у холодну воду і відчув, як миттєво вона огорнула, приголубила розпечене горілкою та сонцем тіло. Поруч хтось з розгону шубовснув, так що мені аж вуха позакладало. Я випірнув, форкнув, неначе кит, і поплив до буйків. Ніхто з хлопців не підтримав мого героїчного вчинку, всі лишилися грати в сала на мілині, тільки Паливода розтинав могутніми руками воду, швидко доганяючи мене. Але я, треба зізнатися, теж не слабенький, і коли ввімкну другу швидкість, пливу, як торпедний катер. Ми з прапорщиком молотили воду, аж гай шумів, до буйка дісталися майже одночасно, і все-таки я торкнувся його першим, не заганьбивши честі офіцера.

— Де ти так плавать навчився? — спитав я Паливоду, коли, одсапучись, виходив на мілину.

— Навчився, — широко посміхнувся він. — Я за юніорську збірну республіки колись плавав.

Струмочки води текли по його могутніх плечах. Так, дійсно, статурою він був схожий на плавця, але кремезніший: плавці — вони трохи сухуваті.

— Коли в горлі деренчить, деренчить, треба його промочить, промочить! — заспівав замполіт, обтрушуючись, немов собака.

Поки ми плавали, молодший комсостав зняв десь двох дівчат, і тепер ретельно споював.

— А ти скільки стрибків маєш?

Паливода сів просто на пісок і прийняв запропоновану чарку.

— До фіга. Я забобонний. Не лічу аж до останнього. Ну то що, будьмо?

Я теж випив і взяв шмат смаженої риби. Цей хлопець викликав у мене відверту цікавість.

— Слухай, а чого ти прапорщик?

Він закушував огірком.

— Я старший прапорщик, — посміхнувся, — а чом би мені не бути старшим прапорщиком?

— Не придурюйся. У тебе ж зв’язки — он як наш Гриценко стелеться. Був би зараз вже в академії.

Паливода засміявся, бо й справді мав зв’язки і міг би бути в академії.

— Пройдемось, обсохнемо? — запропонував я.

— Пройдемось.

Обтрусивши з плавок пісок, ми рушили берегом. Дрібні хвильки приємно лоскотали ноги. Я мовчав, чекаючи, що він продовжить розмову, і він зрештою таки сказав:

— Ну не всім же бути генералами. Шляк би всіх їх трафив. А зарплатня у мене не менша, як у тебе, їй-бо. І зірочки, до речі, ні зняти, ні додати.

Він явно не хотів заглиблюватись у цю тему — може, там якісь спогади. А може, він просто не амбітний, бувають такі люди — живе, гроші сякі-такі має, стрибає з парашутом, що іще треба?

— Ти хочеш бути генералом? — спитав Паливода, вдаривши ногою найнахабнішу хвильку, так що вона розсипалась дрібними бризками.

— Ні, — твердо сказав я. — Хочу бути майором і прошу це якнайшвидше довести до відома підполковника Гриценка.

Я сам засміявся своєму жартові, і Паливода з задоволенням приєднався. Взагалі з ним було легко спілкуватися, не дивлячись на звання. Тобто я не схильний переоцінювати свою «вищу» освіту, але досвід спілкування з прапорщиками…

— Ти одружений? — спитав я.

Він кивнув у тон:

— Одружений. Двоє дітей. Українець. У полоні та партизанських загонах не був. Родичів за кордоном немає. У партії був, але зараз ні — через відсутність партії. Слухай, а що це за прізвище у тебе, Гаркуша?

— Не знаю, — признався я. — Може, прадід гаркавив дуже. А твій воду палив, чи що? Керосиненко виходить?

— Сам ти Керосиненко. Гасенчук. У нас у Львові тільки Гасенчук.

Так за немудрящою розмовою ми відійшли далеченько і вже збирались повертатися, коли наштовхнулися на явне неподобство. Попереду відпочивала величенька компанія, а тут поруч, просто біля нас, троє хлопців залицялися до двох дівчат. Залицялися нахабно, з застосуванням рук, матюків та інших заборонених прийомів. Звичайно, якби ми були тверезіші і вони теж, ця зустріч скінчилася б миром. А так… Ми з Паливодою, не змовляючись, підійшли до залицяльників.

— Хлопці, а троє на двох — нечесно, — п’яно-лагідно сказав Паливода.

— Шо?

Взагалі я не розумів, чи заперечували дівчата проти того залицяння. Але ми заперечували, це точно.

— Шо? — спитали хлопці, піднімаючи голови.

— Гуляйте, — сказав Паливода, — гуляйте вальсом.

Хлопці підвелися. Очевидь, наша кубатура справила на них враження, але відступати не годилося.

— Пагнал, да? — зіщулився один. — Ти шо?

Починалися ритуальні балачки, яких я, до речі, страшенно не люблю.

— Ми що, базікати сюди прийшли? — спитав я Паливоду, потім зробив крок уперед і без зайвих церемоній затопив у пику. Хлопець злетів з копит і заюшився. Решта уклякла на місці. І раптом Паливода спокійно так сказав за моєю спиною:

— Ніж.

Я зупинився. Дійсно, в одного з цих недоумків уже блищав ніж. Де він його взяв, чортзна. Але за такі штучки… Я не встиг додумати, що саме треба за такі штучки, коли вперед рушив сам Паливода. Він став проти придурка з ножем, зробив обманний замах, потім м’яко, наче кицька, перехопив лівицею руку з ножем, смикнув на себе і підставив коліно, так що воно влучило придуркові в живіт. Той зойкнув, зігнувшись, а Паливода, не відпускаючи руки, своєю правою долонею зацідив йому в підборіддя. Не брешу ні краплі, хлопець підлетів угору на півметра, а мій товариш супроводив його аж до землі, потім забрав ножа та обернувся до третього. Третій, на жаль, не став чекати, а вже тікав геть, тільки пісок летів з-під копит.

Перемога була абсолютною. Як під Жовтими Водами. Ми розправили плечі та підійшли до захищених дівчат, аби скористатися її плодами.

І тільки-но нахилились, чемно відрекомендувавшись, як почули за спиною войовничі вигуки. Схоже, ми трошки недооцінили ситуацію.

Компанія, що відпочивала попереду, і до якої, як тепер стало зрозумілим, належали переможені нами воїни, вся підвелася з піску і, хапаючи хто пляшку, хто ломаку, з ревінням сунула на нас. Було їх із півтора десятка. Паливода подивився на мене, я — на нього.