Читати книгу - "Зоряний вуйко"

тільки ліву половину обличчя перетинав глибокий шрам, а замість вуха висів потворний обрубок. І шкіра була, немов посмалена вогнем, червоно-брунатна, вуса обгоріли, вії, брови — все ніби з пожежі вискочив. Сплюснутий, певно, ударом, ніс, поламані зуби, а головне — зіниці. Вони були великі-великі, немов у наркомана, а чи в людини, що терпить нелюдську муку.

Саме обличчя, понівечене, пошматоване обличчя без тіла, наче тіла того і не повинно бути.

Не знаю, скільки часу воно стояло перед очима, але отямився я, відчувши чийсь доторк на плечі.

— Ти чого? — поруч стояв лейтенант-технік.

Я крутонув головою. Марево миттєво розвіялось.

— Та нічого. Цеє… Задумався.

Вертоліт уже розчинився на обрії. Підполковника теж не було — певно, пішов.

— Ге, — сказав лейтенант. — Отож я і кажу, цей прапор не простий хлопець. Блатний.

— Еге ж, — погодився я. — Блатний.

Гайдамаку Гаркушу знали і боялися всі. Ще б пак! Мав він тридцять чи сорок завзятих хлопців і робив з ними, як би по-теперішньому сказали, гоп-стоп. Ставали при дорозі, трусили подорожніх, переважно панів, бо з селянина, бува, крім воші, нічого не витрусиш. Веселі були хлопці, та й часи були веселі.

А ще Гаркуша любив налітати на багаті маєтки. Тільки-но пан заспиться, а гайдамаки вже тутечки. Пограбують гарненько, ще й спалять чого — яка-не-яка розвага.

Славний був отаман Гаркуша, такий славний, що впіймати його не могли, хоча не можна сказати, щоб не ловили, — пани, бачте, не дуже люблять, коли їх грабують, тому ганялися за Гаркушею скрізь, за його голову страшні гроші давали, але вловити гайдамаку не могли. Ну і, звісно, почали про нього всяке говорити — що чаклун, що з нечистим знається, а інші — навпаки, що йому пан-бог допомагає, бо Гаркуша, бачте, тільки багатих грабує, а бідним отеє все награбоване віддає. Наскільки це було правдою, невідомо, давно було, та й хіба важливо? Головне, що так чи інакше дожив отаман гайдамацький до сивого волосу. Дожив на волі серед товаришів своїх, на чолі ватаги, таким собі паханом, а це нечасто буває серед розбійників.

І от треба ж такому трапитись, щоб оцей сивий Гаркуша та покохав якось молоденьку дівчину. І вона його покохала — а як же, кращого козака не було по всій Україні. Дарма що старий. Грошенята водилися, звісно. Що робити, кохання — діло святе. То й заслав Гаркуша сватів.

Єдиний, хто був проти, — батько дівчини. Як це так — породичатися з гайдамакою! Він було вже почав сватам відмовляти, коли хлопці вивели його у сіни і там гарненько пояснили, що коли Гаркуша чогось просить, то відмовляти — то є великий гріх. І треба сказати, що він зрозумів. Погодився віддати свою дочку за гайдамацького отамана, тільки за однієї умови — щоб духу їхнього тут не було після весілля. І взагалі про людей, щоб нібито Гаркуша сам дівку вкрав, бо кому ж це хочеться мати потім неприємності з місцевою владою. Законно?

Так і погодилися. Посадив Гаркуша свою наречену поперед себе на коня, озирнулася вона на батька-матір востаннє, і почалося подружнє життя.

Ну а за дев’ять місяців, чи скільки там, народила дружина Гаркушина сина. Який не старий отаман, а на сина сили вистачило. Зрадів, звичайно. Заради такої події рекетнули вони гарненько одного панка, а всю виручку ретельно пропили. Щирі люди були гайдамаки, і коли вже бралися до діла, то робили як слід. А коли проспалися, дружина Гаркушина й говоре: годі, говоре, мені за вами по лісах ганяти, бо з малою дитиною пуття з того не буде. Не буде, погодився Гаркуша. Розумний був козак, піклувався за майбутнє покоління…

— Капітан Гаркуша слухає, — підняв я телефонну рурку.

— Гаркуша? Добре що це ти, — замполіт говорив неофіційним голосом, мабуть, нікого з підлеглих поруч не було. — Як там воно?

— Нормально, — чесно зізнався я.

— Ну то й нормально, коли нормально. Слухай, капітан, скажи отому своєму Галушкіну: коли ще раз побачать, що він над пляжем знижується і баб розгляда, я йому яйця вирву. Власними руками. Осьо у мене тут заява лежить…

Цікаво, чого це Галушкін мій? Він не більше мій, ніж самого замполіта.

— …потім через нього зірки втрачать не хочеться, їх і так всього дві. От. Ну і ще. Тут у неділю ожидається мєропріятіє, пов’язане з обмивкою нового члена, так би мовити, у вузькому колі. Ти як, напоготові?

— Служу Совєцькому Союзу, — козирнув я телефонній рурці.

— Давай, — реготнув замполіт.

Я дивився через широке вікно диспетчерської, як вертольоти рубають гострими гвинтами повітря. Вгорі вже не лишилося жодного цілого клаптика, а вони все шматували та шматували.

«Ні, — подумав я, — цей Паливода таки справді не простий. Чого б це замполіт так вихилявсь. Та й простого навряд чи стали обмивать у нашій компанії. Принаймні не прапора. Герой-парашутист явно з лапою».

Ми збиралися таким собі елітарним п’ян-клубом — усі свої, надійні, тому могли собі дещо дозволити навіть у нашому маленькому містечку. Збиралися, як годиться, на свята, а влітку і просто так, бо літо — то особлива пора, в ньому і свят майже нема, бо кожен день — свято.

Отак ми і зустрілися в неділю, просто на пляжі, на лиманській стороні. Старший прапорщик Паливода виставив горілку, а ще було пивце, а ще було домашнє таке приємне винце, а ще сальце, м’ясце… Ну, ви самі розумієте. Хлопці сказали, що за традицією годиться новоприбулому розбити об носа пляшку шампанського, все одно як кораблю, бо в нас морська держава. І добре, що хоч не знайшли шампанського, бо біс їх знає з п’яного розуму.

Налили по сто. У нас таке правило — спочатку всім по сто, а тоді вже хто як хоче. За нового, значить, члена.

— Пий-пий, — сказав замполіт, дивлячись, як Паливода вихиляє свою чарку. — У нас, знаєш, як кажуть: хто не п’є, той чи хворий, чи падлюка.