Читати книгу - "У череві дракона"

Мирон і Клара, не змовляючись, попрямували до золотоглавої Софії, а відтак повз кричущий несмак постишевської споруди, що колись призначалася для українського уряду (тепер тут містився Київський обком), вийшли на Володимирську гірку.

Клара Петрівна років на десять молодша від Мирослави, тож було б цілком природно, якби Мирон Сидорович зараз відчув себе просто мужчиною — не моралістом і не філософом. Може б, так воно й сталося, коли б токай і шампанське були випиті в іншій психологічній атмосфері. Але перед його очима плавали в просторі, маячили серед вуличних ліхтарів, здіймалися понад місто, щоб оселитися десь у позахмар’ї, два людських обличчя — комкора Гуртовенка і його вродливої дружини, яка несподівано з’явилася в Мироновій уяві вісімнадцятилітньою господинею штабного вагона.

Коли кінчився асфальт і вони ступили на землю, що тисячолітнім духом своїм кликала до пошуків Істини, — бо й сама завжди її шукала! — заговорили про дискусію, котру самохіть стенографувала Клара.

— Я не все второпала у виступі Юрка, — сказала вона. — Невже так важливо, як ми називаємо речовину?.. Значить, матеріальні предмети… Бачите, матерія сама на язик лізе… А в Юрка виходить, буцімто це взагалі ніяка не матерія… Звичайно, дискусія є дискусія. Інакше не було б для чого збиратися. Але мені здається, все це не має жодного значення. Я кажу про життя, про саму природу. Слова самі по собі, а природа сама по собі.

Це якось несподівано впало на його душу і, може, стало наслідком того, що сьогодні він пережив і передумав: йому невідступно схотілося, щоб Клара збагнула найістотніше у виступі Юрка, бо так думав і сам Грива. Хай інші цього не розуміють, Клара, донька людини, чия гучна слава простирала крила над Мироновим дитинством, повинна це розуміти якомога повніше, бо з цього починається розуміння світу взагалі. До кого це не прийшло як найвище, справді заповітне знання, той живе наосліп, нічого не тямлячи ні в собі самому, ні в інших людях, ні в цілому Всесвіті. Звичайно, побіжна розмова тут не годилася, але Гриві було важко утриматись — він, сам цього не помітивши, взяв Кларину руку у свої долоні й задушевним тоном сказав:

— Кларо Петрівно! Повірте, якщо зможете: це єдино можливий ключ до розуміння всього живого… І мертвого — якщо таке існує… Гадаю, ви залишили собі копію стенограми. Прошу вас: вдумайтесь у неї, потім ми ще не раз повернемось до цієї розмови…

Якби густа сутінь не ховала Клариного обличчя, Мирон Сидорович помітив би, як воно зашарілося: жінку схвилювала сама можливість отого «не раз».

— Мене дивує, що ви так поважно ставитесь до Жолудя. Він і мені здається розумним, але щоб отак… Я вам вірю, Мироне Сидоровичу. І все ж мені здається, що ви надто захоплюєтесь. Я взагалі сумніваюсь… щоб існувало якесь таке знання… Ну таке, що підіймає завісу над таємницею життя. Ні, я не агностик. Але я згодна з тим, як пояснює світ наша філософія: матерія безконечна в своєму саморозвиткові — отже, й пізнання також безконечне. Ми здатні лише наближатися до розуміння істини, але пізнати її цілковито…

— Це також агностицизм, Кларо Петрівно. Лише трохи замаскований під діалектику… Звичайно, пізнати цілковито… На це й справді ніхто претендувати не має права. Що ж до безконечності, то з боку матеріальних можливостей її взагалі не існує. Інакше фізика не знала б таких констант, як швидкість світла. І ще деякі. В цьому разі я цілком згоден з Жолудем. Так, я ставлюсь до нього вельми поважно. І знаєте чому?..

Кларині пальці нервово ворухнулися в Миронових долонях, але руки вона не звільнила.

— Чому?

— Не так багато є філософів, котрі здатні на синтез. Це взагалі рідкісний дар. Природознавчі науки до того розрослися, що сучасний філософ почувається в них мов у тропічних джунглях. Щоб здобути право на синтез, треба спіймати чарівну нитку.

— Ви гадаєте, Юрко її спіймав?

— Авжеж. Кінчик її залягає саме там, де починається розуміння, що речовина й матерія — далеко не те ж саме. Навіть навпаки!..

— Гаразд. Обіцяю простудіювати «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Ви не проти? Бо мені здалося…

— Даремно вам здалося. Зверніть увагу на розділ «Матерія зникла». Може, я називаю трохи не точно. Завтра уточню. Ленін там змушений погодитись, що матерія й маса — категорії зовеш не тотожні. Маса й речовина — фактично синоніми… Але ж ця ленінська праця написана на початку століття. За піввіку стільки води спливло! Зате релігійна традиція випирає іншим ребром…

— Що ви хочете сказати?

— Колись Луначарський, критикуючи Блока, вважав за потрібне уточнити: попереду революції йшов не Христос, а Ленін.

— Ну то що? — спантеличено запитала Клара Петрівна. — Хіба це не так?..

Мирон сумно посміхнувся.

— Невже доречно вождя революції протиставляти Христу? Або навпаки?.. Оце ж воно і є — неусвідомлене продовження релігійних традицій. Христос — Бог. То невже й Леніна слід бачити Богом?.. А дехто ставиться до його творів як до новітньої Біблії. Скажімо, той самий Божко. Ви помітили, що він прийшов на дискусію з написаною промовою? Вся вона спрямована проти вас, Кларо Петрівно. Ви його вельми розчарували тим, що зняли з обговорення роман Лєскова.

— Божко підходив до мене, висловив обурення, що я передумала. Мовляв, це непошана до опонентів. А я кажу: якщо ви підготувалися, то й виступайте — хто ж вам заважає? Виявляється, він побудував свою промову на передбаченні, яке ви своєчасно розгадали.

— Це неважко було розгадати, — сказав Мирон Сидорович, зіпершись ліктями на бильця альтанки, що височіла над вечірнім Дніпром. Ба, навіть над головою і над хрестом святого Володимира — і це здалося Миронові зовсім недоречним. Раніше таке не спадало йому на думку, а тепер він був певен,