Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Тубільці, як і раніше, юрмилися на березі; їх було більше, ніж напередодні, — чоловік п’ятсот-шістсот. Більш сміливі, скориставшись відпливом, що оголив прибережні рифи, опинилися не далі двох кабельтових від «Наутілуса». Я бачив ясно їхні обличчя. То були справжні папуаси атлетичної будови, з високим крутим чолом, з великим, але не приплющеним носом і білими зубами. Красиве плем’я! Кучеряве волосся, пофарбоване в червоний колір, становило різкий контраст із їхньою шкірою, чорною і лискучою, як у нубійців. У вухах, з розрізаними надвоє і відтягнутими донизу мочками, були просилені кістяні серги. Узагалі ж дикуни були голі. Між ними я примітив кількох жінок у справжніх кринолінах, сплетених із трав; спідниці ледь прикривали коліна і підтримувалися на стегнах поясом із водоростей. Деякі чоловіки носили на шиї прикраси у вигляді півмісяця і намисто з білих і червоних черепашок. Майже усі вони були озброєні луками, стрілами і щитами, а за плечима в них висіли сітки, наповнені заокругленим камінням, що його вони майстерно метали пращею.

Один із вождів досить близько підійшов до «Наутілуса» і уважно розглядав його. Мабуть, це був «мадо» вищого рангу, бо у нього на плечах була накинута циновка дуже яскраво розфарбована і з зубцями по краях.

Не становило труда підстрелити тубільця, але я вирішив, що розумніше почекати нападу з їхнього боку. При зіткненні європейців з дикунами нам варто захищатися, а не нападати.

Під час відпливу тубільці невідступно сновигали навколо судна, але нічим не виявляли своєї ворожості. Я розчув слово «assai», що його вони часто повторювали, і з їхніх жестів зрозумів, що мене запрошують зійти на берег, але я ухилився від запрошення.

Отже, шлюпка не рушала з місця на превеликий жаль містера Ленда, якому не терпілося поповнити запаси провізії. Канадець, не гаячи часу, зайнявся приготуванням консервів із м’яса і муки, вивезених з острова Гвебороар. Що стосується дикунів, то вони об одинадцятій годині ранку, лише тільки почався приплив і верхівки коралових рифів стали зникати під водою, повернулися на берег. Очевидно, тубільці прийшли із сусідніх островів, або, вірніше, з Папуа. Однак не видно було жодної піроги.

Щоб згаяти час, я здумав пошкребти драгою морське дно, поспіль усіяне черепашками, скойками, поліпами і багате водоростями: крізь прозору воду погляд проникав у морську глибінь. До речі, нині був останній день перебування «Наутілуса» у тутешніх краях, бо завтра, під час припливу, за словами капітана Немо, «Наутілус» вийде у відкрите море.

Я покликав Конселя, і той приніс мені легку драгу, що нагадувала устричні драги.

— А як же дикуни? — запитав Консель. — З дозволу пана професора, ці тубільці начебто не такі уже й злі!

— Однак вони канібали, друже мій!

— Нехай, хоч і канібали, а все-таки, можливо, чесні люди! — відповідав Консель.

— Хіба ласун не може бути порядною людиною? Одне не заважає іншому.

— Гаразд, Конселю, нехай буде по-твоєму! Припустімо, що ці чесні людожери чесно пожирають своїх бранців. Але я не бажаю бути з’їденим, хоча б і чесно, отож буду триматися насторожі. Капітан Немо не збирається, очевидно, уживати заходів обережності. Отож нумо закидати сіті!

Упродовж двох годин ми старанно борознили драгою морське дно, але нічого примітного не виловили. Драга зібрала безліч різних черепашок; тут були і «вуха Мідаса», і арфи, гарпи й особливо молотки, мабуть, найкрасивіші, які коли-небудь мені доводилося бачити. Потрапило також кілька голотурій, перлових скойок і з дюжину дрібних черепах, яких ми залишили для корабельного кока.

І от, коли я менше всього очікував удачі, мені в руки потрапило справжнє чудо природи, точніше сказати, химера, яка надзвичайно рідко зустрічається. Консель, закинувши драгу, витяг безліч досить звичайних черепашок. Я глянув у сітку і, сунувши в неї руку, з чисто кінхіологічним, себто, із пронизливим лементом, який коли-небудь виривався з людського горла, вийняв звідти скойку.

— Що сталося з паном професором? — запитав з подивом Консель. — Чи не вкусив хто пана професора?

— Не турбуйся, друже мій! Але я охоче б поплатився пальцем за таку знахідку.

— Знахідку?

— От за цю скойку, — сказав я, показуючи йому предмет свого захвату.

— Так це ж проста пурпурна олива, роду олив, загону гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…

— Правильно, Конселю! Але у мушлі завиток іде не справа наліво, як звичайно, а зліва направо!

— Невже? — вигукнув Консель.

— Так, мій друже! Мушля-шульга!

— Мушля-лівша! — повторив Консель схвильованим голосом.

— Поглянь-но на її завиток!

— Ах, якщо пану професору схочеться мені повірити, — сказав Консель, узявши тремтливою рукою дорогоцінну мушлю, — я ніколи ще так не хвилювався!

І було від чого схвилюватися! Зі спостережень натуралістів відомо, що в природі рух іде справа наліво. Усі світила і їхні супутники описують кола зі сходу на захід! У людини права рука розвинута краще, ніж ліва, а отже, всі інструменти, прилади, гвинти, сходи, замки, пружини годинника та інше пристосовані, щоб діяти справа наліво. Природа, завиваючи мушлі, дотримується того ж закону. Завитки мушлі, за рідкісними винятками, завинуті справа наліво. І якщо трапляється мушля-лівша, знавці цінують її на вагу золота.

Отже, ми з Конселем були поглинуті спогляданням нашого скарбу. І я вже мріяв збагатити своєю