Читати книгу - "Наступна станція - смерть"

Я його так, майже ніжно, як брата за плечі на доріжку вивів, а потім врізав кулаком з усієї сили в скроню. Далі у мене руки затрусилися, ноги підігнулися. Сів я на щось м’яке, як з’ясувалося - на непритомного вбивцю, сиджу… народ біжить, руками махає, щось кричить. Старий мене підвів, Генерал обійняв, аж ребра затріщали. Чекісти руку тиснуть, наші по спині луплять. Аж дивлюсь - на цій картині народного тріумфу прорізається абсолютно сторонній кольор. Фокусую погляд - так і є! Зелені прокурорські петлиці. Якесь цапидло з великими зірочками до мене пропихається і вже рота роззявило. Ну, тут я остаточно з котушок злетів, рвонув пістолет з-за пояса, і закричав:

- Тримайте мене, бо я це лайно зелене зараз отут і поховаю!

Як там у «Сімнадцяти миттєвостях?». Ще ніколи Штірліц не був так близько до провалу? Нормальна ситуація! Він теж об гестапівські довбешки склотару розбивав.

І що характерно: порятували мене «конторські». Вхопили живчика під руки і так йому суворо:

- А де ви були, коли наші люди зуби на тротуар випльовували? Геть звідси, доки не притягли за бездіяльність! Марш у нашу машину і чекайте там! Поїдете до нас, на допит щодо ваших фокусів, через які озброєний убивця знову по урядовій трасі гуляв!

Скажу чесно - не люблю я їх, отих, що на три літери. Але вочевидь і у них раз на п’ятирічку щось людяне прокидається. Бо одразу Генералу нашому руки потисли:

- Спасибі за співпрацю, приємно було… забирайте, то ваш клієнт. Ми зі свого боку офіційно підтверджуємо, що це не контрик, а ваш злочинець, ви його і розробляйте. Бажаємо успіхів!

Ніхто ні про що розпоряджень не давав, але коли я нарешті оговтався і руки-ноги дрижати перестали, перше, що я відчув - присмак горілки в роті і чиюсь присутність у кабінетику. Все справедливо. Я життям ризикував, щоб оце одоробло сиділо переді мною в наручниках із синяком на півмордяки. Це все, чим моє начальство могло мені віддячити - правом першого допиту.

- Будеш говорити чи ще один фінгал поставити для симетрії?

- Та чого вже там, буду.

- От спасибі, порадував. А ти знаєш, що я півтора року тому для тебе, іроде, пом’якшуючі обставини шукав? Як би тебе з-під «вишки» вивести. Щоб діти сиротами не росли.

- І що?

- І нічого. Скажи спасибі придуркам з прокуратури - тепер не діждешся. Карабін твій я роздивився. Де потяг? Зі школи чи з ДОСААФу?

- Зі школи. Їх там списували і недорахувалися.

- Сам на бойовий переробляв чи хтось допоміг? Хоча, про що я? Ти ж у нас - «майстер золоті руки»! Кращий за фахом. Вибач, що образив твою професійну гідність.

- Та нічого, питайте далі.

- Про що? Тут і без суду все зрозуміло. Хоча ні - де патрони брав?

- На Лютіжі. Там коли глибоко копнути, можна і танк знайти.

- Ще раз дякую, що ти не глибоко копав. Я собі уявляю, як би ти в танку по Куренівці вночі шастав. Вистачило б розуму.

- А може я теє… явку з повинною?

- А чого ж, пиши. А я потім її в трубочку скручу, встромлю тобі, сам знаєш куди, і підпалю. У нашій країні всяке буває, але від трьох мокрих справ ще ніхто не відмивався…

Хоча стривай. Пару питань у мене все ж таки є. Коли ти додому не зароблені, а грабовані гроші став носити, твоя благовірна заткнулася?

- Ну, не кричала більше.

- А вона хоч здогадувалася, чого це ти раптом розбагатів?

- А навіщо це вам? Вона ж мертва. За співучасть не притягнете.

- А я, знаєш, тут одружитися збираюсь, тож хочу знати, чого від жінок в принципі можна чекати - в екстремальних ситуаціях.

- Ну, раз для загального розвитку… я не казав, вона не питала. Але звичайно ж здогадувалася. Вона ж не дурна, тобто не зовсім дурна. Я от тепер, коли від тебе заробив, то навіть думаю, що вона цього хотіла. Бо як іще у нас багато грошей узяти, крім як украсти або пограбувати?

- А тобі ніколи не спадало на думку замість гасати ночами з карабіном, та зняти з нього ремінь, та скласти його вдвоє, та приписати своїй законній дурепі такої припарки, аби потім з неї хірург труси по ниточці пінцетом знімав?

Довго мовчав. А потім ляпнув:

- Ні, такого не зміг би. Бо я її люблю.

- Оце ти їй на тому світі розкажеш. А до кримінальної справи твоя любов ніякого відношення не має.

Так співпало, що цього «партизана» на суді довелося захищати моєму знайомому адвокату. Призначили, звичайно, згідно з графіком. Хоча він чесно відпрацював свій скромний, бо від держави, гонорар: посилався на інтереси двох дітей-сиріт, котрі повинні бодай колись побачити батька живим, валив усе на гнітючий психологічний клімат у родині, на байдужість громадськості, на важке, знову ж таки, дитинство підсудного. І нарвався. Суддя обірвав його на півслові:

- Ви тут, товаришу захисник, не морочте нам усім голови своїми психологіями. В усіх важке дитинство. В мене, між іншим, теж було… У сорок сьомому, щоб з голоду не здохнути, кору на деревах обгризав і