Читати книгу - "Пташиний спів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Потім стане вище, — пообіцяв Джек.
Бірн вилаявся та провів рукою по землі з глиною.
— La Франція profonde — глибини Франції. Ось за що ми воюємо.
— За один шилінг у день я на таке не підпишуся, — заявив Бірн.
Джек пірнув у темряву. Його очі звикли працювати в мороці, і його тіло автоматично згиналося, просуваючись переходами.
Десь через десять хвилин тунель підійшов до відгалуження — бокової штольні, яку Джек та його товариші викопали два місяці тому. Праворуч був вхід у паралельний тунель, який закінчувався камерою для закладання заряду. Ліворуч починалися два бойові тунелі, в одному з яких було чути, як копає ворог.
Бірн та Хант зупинилися, лаючись. Обличчя Ханта було перелякане.
— З тобою все гаразд? — запитав Стівен.
Хант заперечливо труснув головою:
— Мені тут не подобається. Під землею. У такому маленькому просторі.
— Тут доволі безпечно, — Стівен намагався його заспокоїти. — Ці хлопці професіонали. Дивись, як добре обшито стіни.
Ханта затрусило.
— Так не має бути. Я піхотинець. Я не повинен цього робити. Я ще згоден ризикнути в окопі, але не у цій чортовій дірі. А якщо земля обвалиться? Господи!..
— Тихіше, — сказав Стівен. — Заради Бога, Ханте. Або ти ідеш у тунель, або отримаєш наряд. Ти будеш ходити на кожне патрулювання, аж поки не переріжемо увесь колючий дріт звідси і до Швейцарії.
Стівен відчув, як страх Ханта передається до нього. Він і сам боявся опинитися у замкненому просторі — такому вузькому, що й повернутися неможливо.
Джек зник у вході в бойовий тунель, а Стівен вихоплював поглядом із пітьми жалісне обличчя Ханта. На мить він уявив його в звичайному житті. Він працював на будівельних майданчиках у Лондоні та Гартфордширі і не хотів помирати під сорока футами чужої землі. Стівен відчув щось схоже на співчуття.
— Давай, Ханте, ворушися. Я за тобою.
— Я не можу, я не можу, — забелькотів Хант.
— Якщо ти не підеш, нас усіх вб’ють, — Стівен витягнув револьвер і звів курок. — Я ненавиджу німців. А ти?
— Ненавиджу.
— Вони вбивали твоїх друзів. Намагалися вбити тебе. Вони вбили Рівза і його брата. Вілкінсона. Дугласа. Усіх твоїх друзів. І зараз у тебе є шанс допомогти вбити когось із німців. Давай, іди, — він пістолетом вказав на діру, а потім на голову Ханта. Він і сам дивувався своїй жорстокості — мабуть, це від страху.
Хант повільно поліз у тунель. Стівен — за ним. Спереду виднілися чоботи Ханта, позаду чулося, як повзе Бірн. Якщо щось трапиться, будуть проблеми. Тут немає місця ані пройти вперед, ані повернути назад. Він щільно заплющив очі та подумки вилаявся, щоб хоч якось додати собі відваги.
Стеля тунелю нависала за фут над головою. Стівен продовжував подумки повторювати найогидніші слова, які тільки знав, у найжахливіших сполученнях. Він лаяв увесь світ, усе живе та уявного творця цього усього.
Згодом тунель поширшав. Тут вже можна було стояти, зігнувшись. Бірн дістав цигарку з кишені та присмоктався до неї. Стівен кивнув йому, намагаючись підбадьорити — і Бірн посміхнувся у відповідь.
Джек зашепотів:
— Я думаю, що німецький тунель уже близько. Ті, хто закладають міну, бояться, що німці прокопаються прямо У камеру. Я піду нагору, на сторожовий пост. Один солдат піде зі мною для прикриття. Один залишиться тут.
— Добре, — погодився Стівен. — Бери Бірна.
Стівен подивився, як вони ідуть уперед, і повернувся до Ханта, котрий сидів на підлозі і обіймав руками коліна. Він тихенько промовляв:
— Та вузька ділянка, де ми повзли. А якщо її підірвуть? Ми ж не виберемося. Ми застрягнемо тут.
Стівен сів поруч.
— Слухай, не думай про це. Ми тут лише на дві години — поки закладають заряд. Дві години минуть дуже скоро. Подумай про ті моменти, коли тобі хотілося уповільнення часу. Дві години — це лише один футбольний матч, а ми вже десь півгодини спускаємось вниз, — він узяв Ханта за руку. Виявилося, що розмова з ним допомагає боротися із власними страхами.
Хант озвався:
— Ви ненавидите бошів?
— Так, — відповів Стівен. — Подивися, що вони наробили. Подивися, якій світ вони тут створили, — це пекло. Я б їх усіх повбивав, якби міг.
Хант застогнав. Він охопив голову руками, а потім підняв обличчя до Стівена — просте, відкрите обличчя з великими губами та гладенькою шкірою. Жалісливе, стиснуте великими спрацьованими руками, вкритими невеликими шрамами та опіками від роботи. Стівен у розпачі труснув головою і протягнув йому руку. Хант узяв її у свої долоні і заплакав, потім заліз у обійми Стівена і притис голову йому до грудей. Стівен відчував, як легені Ханта втягують повітря, а тіло струшується від ридань. Він сподівався, що таким чином Хант розрядить той жах всередині себе, але за хвилину хлипання тільки посилились. Стівен відштовхнув його і притис палець до губ. Хант впав обличчям на землю, намагаючись затихнути.
Стівен почув, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пташиний спів», після закриття браузера.