Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Жорик вийшов і поміж машинами посунув до натовпу. Лисиця спостерігав, розслабившись у зручному кріслі. Неголосно співав джазову обробку «You're mу heart, you're mу soul» Томас Андерс. Заплющив очі й згадав Дарину. Її привабливий образ з’явився настільки виразно, ніби все відбувалось насправді. Красива вона. Ні, що не кажи, а танці роблять свою справу вперто. І Жанна, й Дарина мали досконалі фігури. Саме такі, які до божевілля збурювали його чоловіче альтер-еґо. Що впливало і на професійне, і на творче, і — на будь-яке інше. Шкода, що з Жанною так вийшло… А Дарина?.. Дарина все більше й більше подобалася. Приваблювало в ній усе й настільки, що ставала зрозумілою фраза «не можу без тебе». Ну… майже не можу… Дарину сприймав як утілення свого ідеалу. Хоча, такою була й Жанна. І навіть — Регіна. Та дівчина-привид із далеких вісімдесятих. Яка заклалася на те, що доведе хлопця до вінця, а потім утече від нього. І, на жаль для Богдана, виграла суперечку. Хоча, чому «на жаль»? На щастя. Усе ж з її боку несправжнє, нещире, підроблене. Грала, правда, вона бездоганно. До речі, то цікава історія, про яку слід написати… Колись пізніше… Проте Дарина стала втіленням ідеалу сьогодні. І саме до неї линуло серце. Відчував, що відразу сліпнув, коли починав про неї думати. Як усі закохані. Це не було ні погано, ні добре. Це просто було. З цим жив. Цим жив. Без цього жити вже не міг. І не хотів…
Клац! Скрип!! Гуп!!!
Аж стрепенувся. То Жорик так підступно-нахабно вирвав з обіймів мрій. Солодких роздумів. Хоча про свою нахабну підступність «агент» навіть не підозрював. Просто сів до машини.
— Ну що там? — поцікавився напівпереляканий професор.
Жорик не відповів. Тільки ворухнув губами й відвернувся.
Лисиця розумів, що видовище на «шоу довгоносиків» явно не тягнуло. Тому «агент» і повернувся загальмований. Схоже, побачене добряче зачепило. Переживав по-дорослому.
— То що ж там трапилося? — перепитав Лисиця.
— Вони всі згоріли…
На Богдана — наче мокре рядно накинули. І хоча він запасся внутрішньою готовністю до жахливої новини («такий» дим без вогню не буває), все одно: почуте боляче сіпнуло за серце. Різко сколихнуло емоції.
— А що за люди? Ну, може, в натовпі гомоніли про щось… Натовп завжди про всіх і про все знає.
— Це ті, на «Лексусах»…
Богдана смикнуло ще раз, але вже болючіше. Ті, з «Лексусів», устигли стати начебто знайомими якимись (чи що). В усякому разі — нечужими.
— В юрбі гомоніли, що по них із двох гранатометів гахнули. Машини стояли на зустрічній смузі. Бабахнули — і зразу ж по газах. Якісь дві «дев’ятки».
— Зрозуміло, — чмихнув, кисло посміхаючись, Лисиця, — економ-варіант. Зараз ті «дев’ятки» палають десь неподалік синім полум’ям… Хоча ні: усе-таки — чорним. Як ці «Лексуси». Машини, як і люди, зліплені з одного тіста. Тільки зовнішність мають різну… А від тих «гранатометників» ніякого сліду не знайдуть. Як завжди. Система. Ні змінити, ні замінити.
— А я оце й подумав… — Жорик почав говорити, але чомусь обірвав на півслові.
— Про місце?
Богдан уважно дивився на «агента». Той мовчки кивнув.
— Ви тоді все правильно сказали…
— А ми — такі.
Лисиця підморгнув і рушив, бо даївці стали потроху розпускати затор. І машини, «побачивши» простір, заходилися різко стартувати, ніби намагалися якнайшвидше залишити місце з малоприємною енергетикою. Інстинкт.
19Сьогодні збирався знову поговорити з Ведмедерею. На першій зустрічі викладати все одразу не хотів. Боявся налякати. Зупинила й поведінка лісника, коли той почув про Ольжину смерть. Якось неприродно все це. Картинно. Театрально. Хоча… Може, це варіант із тихим болотом, де водяться рогаті й хвостаті…
Набрав його номер. Однотипні сигнали слухав доти, поки їх не перервало. «Не відповідає», — пояснив Лисиці телефон. «Сам знаю», — огризнувся професор і знову натиснув кнопку виклику. Усе повторилося. «Передзвонимо пізніше», — вирішив.
Коли ще одна спроба вкотре завела до глухого кута, подумалось, що телефон напише на дисплеї «безнадійно». З цієї безнадійності почала рости тривога. «Може, в номері помилка? — подумав. — Але ж коли набирав у кафе, телефон дзвонив… Гаразд, спробуємо іншим шляхом».
Узяв трубку міського. Набрав адміністрацію курсів. Там, на диво, відгукнулись. Запитав про Ведмедерю.
— А його немає на заняттях, — почув казенне. — Уже другий день.
— Може, захворів? — підкинув простий варіант можливого.
— Хтозна. Може, й так, — долинуло з НУБіПУ. — Але повідомити можна було б усе одно. Не на безлюдному ж острові. Подзвони й скажи: захворів, довідку принесу, коли видужаю. А то наче зник…
Далі не слухав. Точніше слухав, але не чув. На автоматі подякував і поклав трубку.
«Он воно що, — почав розмірковувати. — Ведмедеря зник. Як це розуміти? Злякався, що я вийшов на нього? Не логічно. Якщо він убивця, усю конспірацію порушив. Навіщо ж було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки», після закриття браузера.