Читати книгу - "З ким би побігати"

публіки, і це було небезпечно. Адже, виступаючи з хором, вона була захищена з усіх боків, вона могла не боятися, що все раптом розвалиться й розпадеться. А в залі до того ж опускається завіса, що приховує твоє сп’яніння успіхом. Тут завіси не було. Вона стояла серед них, і люди безсоромно вбирали в себе те глибинне і потаємне, що спливло після її самозабутнього співу. І стільки було в цьому якоїсь збудливої і смоктальної сили, що Тамар на мить злякалася, чи не забагато вона вже віддала їм від себе, чи не позбулася чогось безповоротно.

Тому вона заспівала на біс коротеньку невигадливу пісеньку про пастуха і пастушку з французького дитячого репертуару. Пастушок знайшов у ярку маленьке козенятко і повертає його пастушці за однієї невеличкої умови: якщо вона поцілує його в щоку. Простенька пісенька очистила її, привела до тями. Тамар побачила, як Міко з відстовбурченими кишенями швидко простує геть. Тамар обвела слухачів очима: звідки цього разу почується сигнал тривоги? Її гризло почуття провини. Як їй це витерпіти, як не признатися, тут-таки, перед усіма? Але ж у неї є мета, у неї є роль. Ці слова вона повторювала собі, виконуючи простодушну пісеньку, і лише завдяки їм змогла залишитись наївною, милою і зворушливою пастушкою. Тільки завдяки нагромадженому досвіду їй вдалося стриматися від того, щоб не заспівати те, що хтось волав усередині неї: «Як ти можеш?! Ти, з усіма своїми принципами, з постійними претензіями до світу!»

— По кайфу, — посміхнувся Міко, коли Тамар простягнула йому гроші з таким виглядом, наче вона була заразливою. — Дивлюся, вчишся помаленьку. Тільки наступного разу давай коротше.

Він мовчки перелічив гроші. Губи безгучно ворушилися.

— Йо-майо! — вигукнув він нарешті. — Сто сорок зрубала тут. Прошу!

Тамар з огидою відвернулася, злякавшись, що її знудить. На сидінні поряд з Міко вивалився брунатний гаманець, промайнула фотографія смішливого хлопчика з кафе.

Тамар починала сумніватися, що коли-небудь зустріне там Шая. Через тиждень після своєї появи в покинутій лікарні вона у подробицях зрозуміла те, про що першого дня говорила Шелі. Її затягнуло. Траплялися довгі години, коли вона взагалі не згадувала, чому і ради кого вона тут. Тамар майже не замислювалася про своє колишнє життя — як канатоходець, якому не можна дивитися вниз, у прірву під ногами. Вона відкинула будь-які думки про батьків, про рідних людей, про хор і навіть про Ідана. За цей тиждень вона проїхала тисячі кілометрів по всій країні. Вона налічила дев’ять різних водил, що переміщали її з Беер-Шеви у Цфат, з Арада до Назарета. Вона навчилася перекушувати під час переїздів, навчилася відганяти нудоту і спати за будь-якої нагоди, затертою шматою обм’якаючи на задньому сидінні. Вона навчилася співати по п’ять, шість, а то й сім разів на день, не втрачаючи голосу. А головне — вона навчилася мовчати.

Це вона ж бо, з її довгим язиком. Виховання почалося з двох ляпасів. А потім Тамар зрозуміла, що і при дівчатах з хлопцями краще помовчувати, що Шелі має рацію — треба бути дуже обережною з питаннями. Кожен з тутешніх мешканців був по-своєму, так чи інакше, поранений. Кожен утік від якогось нещастя. І попри всю грубість і крикливість цієї великої компанії, тут чутко охоронялися правила поведінки, в яких таїлося чимало такту і шляхетності. Будь-яке питання про втрачену домівку викликало напад болю і розтинало рани, лише частково затягнуті тонкою кірочкою забуття. І будь-яке питання про майбутнє ворушило відчай і страх. Дуже швидко Тамар усвідомила, що минуле і майбутнє тут «поза грою», що Пейсахова обитель існує тільки в одному вимірі — у вічному сучасному.

А це якраз її влаштовувало. Адже вона боялася виказати себе зайвим словом. Можливо, тому її дружба із Шелі стала стриманішою. Іноді, рано-вранці чи пізно ввечері, перш ніж Шелі, за її словами, «розмазувалась по ліжку, як помідор», вони перемовлялися кількома словами, ділилися враженнями минулого дня, відчуваючи, як хочеться сказати щось більше, поговорити про серйозне, але стримувалися, бо вже пізнали зраду і засвоїли жорстокий урок: бувають миті, коли нікому не можна довіритися. Як кажуть — кожен за себе.

У такі хвилини вони посилали одна одній багатозначні, жалібні погляди: і ти, і я — самотні вовки, що намагаються вижити на ворожій території, остерігаються довірити свої таємниці чужакові. А кожен навколо — чужак. Навіть якщо він такий милий, як ти, Тамар, або як ти, Шелі. Ти вже вибач. Дуже шкода. Може, одного разу. Було б класно. В іншому житті...

Але не всі були такі самотні, як вона. Тамар помітила, що й тут існують дружба та любов, були навіть три «сімейні кімнати». Біля їдальні було приміщення, що правило за подобу клубу, де мешканці грали в пінг-понг і нарди, а Пейсах подарував од своїх щедрот наворочену кавоварку-еспресо і пообіцяв зовсім скоро комп’ютер, та такий, що на ньому можна буде навіть писати музику. Тамар чула, що ночами в кімнатах влаштовуються посиденьки, і знала, що хлопці й дівчата разом покурюють травку і музичать. Зі своєї звичної позиції стороннього спостерігача вона бачила, з якою радістю вони зустрічаються вечорами в їдальні. Обіймаються, ляскають один одного по спині: хай, бебі, як ся маєш, усе клас. І часом Тамар, оточена коконом своєї самотності, щиро їм заздрила.

Але мета, заради якої вона проникла сюди, залишалася недосяжною — як і першого дня.

У своєму минулому, домашньому житті, плануючи цю експедицію, Тамар анітрішечки не сумнівалася, що кожну вільну хвилину думатиме, розгадуватиме, ловитиме натяки. Але з тієї хвилини, як вона потрапила до гуртожитку, її свідомість уповільнилася, затуманилася, обважніла. Так обважніла, що іноді Тамар захльостував страх, що вона залишиться тут назавжди, затягнута у вир вуличних виступів і сну, що поступово забуде, заради чого сюди прийшла.

їй доводилося силою струшувати з себе ці похмурі гіпнотичні чари. Поступово, на превелику силу, вона складала воєдино елементи мозаїки. У гуртожитку мешкало двадцять чоловік, чи