Читати книгу - "З ким би побігати"

їй виповниться сім років, а потім і сімнадцять! Тамар стане їй за кращу подругу, сестру, наставницю, найближчу істоту. Вона одразу в думках записала питання до Теодори, одне з тих, які можна обговорити тільки з Тео: якщо людина — неважливо, хто саме, — вирішує закувати свою душу в непроникний панцир, але лише на якийсь час — щоб виконати важке завдання, і неважливо, яке саме, — так от, чи зуміє ця людина після виконання свого важкого завдання знову стати самою собою, вибратися з-під панцира?

Тамар повільно, тягнучи ноги, підійшла до вибраного місця, навпроти «Бейт Ааронсон», біля гігантського глиняного горщика з висадженою в ньому виноградною лозою. Знайшла для Дінки зручне місце, де могла б стежити за нею. А потім стала в центрі уявного кола, яке навкруг себе обкреслила, опустила голову, намагаючись просякнути атмосферою публічності. Їй було страшенно важко, майже як вперше — мільйон років тому, на єрусалимській вулиці.

І тут несподівано, — здивувавшись собі, — Тамар відкрила рот і заспівала. Голос її звучав потужно і сильно, навіть сильніше, ніж завжди, виникаючи десь поза нею, за межами всього того, що з нею відбувалося. Голос був такий прозорий і чистий, що не вірилось, як таке можливе. Чому те, що трапилося, не зачепило її голос? Перші дві пісні Тамар проспівала зовсім як у тумані, зосередившись на тому, щоб якось наблизитися до голосу, знову зробити його своїм. Це було так дивно. Вперше в житті вона відчувала щось схоже на неприязнь до власного голосу, який бажав залишатися чистим, тоді як вона паскудиться все більше. Майже не замислюючись, вона змінила намічену програму і заспівала Курта Вайля — пісню, яку Аліна називала «людиноненависницькою», про бідну покоївку-повію Дженні, що мріє про корабель з вісьмома сяйливими вітрилами, який підпливе до її міста, стане на якір навпроти паскудного готелю, де вона працює, і вогненними залпами п’ятдесяти п’яти гармат знищить і місто, і готель, і всіх тих, хто з неї знущався. Тамар уже співала цю пісню раніше, але зараз мелодія і слова з ходу й цілком захопили її. Вона співала з Маріанною Фейтфулл[35], що навчила її співати «Дженні», з Маріанною Фейтфулл, спів котрої так обожнював Шай, особливо періоду після наркотиків. Вони сиділи в його кімнаті і слухали її прокурений, випалений голос, і Шай сказав, що так може співати тільки той, хто справді згорів у цьому житті. І тоді Тамар із жалем подумала, що вона, мабуть, ніколи не зуміє, бо що такого може трапитися в її житті...

Руки її ожили, на обличчі, тому самому обличчі, де ще горіли ляпаси, знову з’явився вираз. Голос струмував у тілі, немов кров, оживляючи своїм рухом руки, живіт, ноги, напружені груди. Гарячі кола розходилися по тілу, і Тамар у легкому сп’янінні віддавалася їм. Вона співала для себе, заради себе, все це вже майже не стосувалося людей навколо неї, і вони це відчували, а тому, либонь, хотіли заглянути їй у душу. Але вона їм не піддавалася — лише завдяки випадковості всі вони опинилися зараз поряд. Тамар співала, перекочуючи голос у найпохмуріших закутках свого єства, ще ніколи не наважувалась вона викликати голос з оцих темних глибин, співати з такою огидною, пропаленою і подібною до ричання хрипотою. І ось зараз вона занурювалася в цю темряву, загиджена і сповнена приглушеного ридання, в темряву пекла і самотності, допоки відчула, що голос піднімається їй назустріч, рветься назовні і витягує її разом із собою — ту, якою вона стала, утративши все, що було набуто за останній рік, і ту, що росла в ній усупереч всьому.

Все нові й нові люди збиралися навколо неї. Цілий натовп. Ніколи ще у неї не було стільки публіки. Вона співала вже більш як півгодини і не могла розлучитися — не з ними, а з отим новим місцем, яке вона знайшла у собі.

Під кінець вона проспівала своє фірмове соло, якого позбулася, своє фірмове соло із «Stabat Mater» Перголезі. Вона вирішила закінчити саме цими чистими звуками, прозорими, як гірський кришталь. І цього разу ніхто не сміявся, і спів знову став для неї тим єдиним і безумовним, чим була вона сама. Тисяча уроків не принесли їй цього знання: голос був її місцем у світі, тим будинком, з якого вона виходить і в який повертається, в якому вона може сховатися і сподіватися, що її любитимуть за все те, чим вона є, і всупереч цьому.

«Якби можна було вибирати між щастям і гарним співом, — давним-давно записала Тамар у своєму щоденнику, — у мене немає ані найменшого сумніву в тому, що б я вибрала».

Коротка чудова мить внутрішнього спокою і примирення — і ось вона вже пробуджується, згадуючи, де вона. Побачила кучеряву довбешку Міко, який повільно проходжувався між людьми, і зразу постаралася опанувати себе — адже це її голос змушує зараз когось із публіки на мить забутися, а це означає...

Тамар ледь не захлинулася словами «співучасть у злочині», але все ж продовжила співати.

Закінчивши, вона ледь не впала від запаморочення і хвилювання. Мляво опустила шапку на землю. На хвильку осіла осторонь, усім тілом притиснувшись до Дінки, прагнучи набратися від неї сили. Люди юрмилися навколо неї, вигукували «браво». Шапка наповнилася грошима, і вперше за всю її кар’єру туди було кинуто двадцятишекелеву купюру.

Тамар сунула гроші в рюкзак, але люди не розходились, кричали разом, улад: «Ще! Ще!»

У неї вже не було сили, і вони це бачили, але не відходили. Вони знали, що ось тепер точно отримають найзаповітніше. Тамар розшарілась і вся виблискувала, немов облита росою, їй знову влаштували овацію, і Тамар розсміялася. Вона вперше опинилася в такій ситуації, серед збудженої і розпаленої