Читати книгу - "Смиренність отця Брауна"

але вона не могла завдати такого приголомшливого удару. Відтак той дурний ідіот міг зробити і те, й інше. Адже божевільному все одно, що вхопити… А такий удар, — ну, лікарю, невже ви не чули, що маніяк у пароксизмі може виявити силу, удесятеро більшу, аніж властиво нормальній людині?

Лікар глибоко вдихнув повітря і промовив:

— Присягаю всіма святими, ви вийшли на правильну розгадку цієї справи.

Отець Браун слухав промовця і не відводив від нього погляду, його великі сірі волячі очі затьмарювали решту обличчя. Коли лікар замовк, отець Браун розважливо промовив:

— Пане Богун, ваша версія — єдина з досі запропонованих, що є дуже вірогідною і, мушу визнати, абсолютно незаперечною. Тому я вважаю, що вам краще відмовитися від неї і визнати, що це лише припущення.

І скромний священик знову відійшов від гурту і продовжив огляд речового доказу — малого молота.

— Той чоловік, здається, знає більше, ніж треба, — роздратовано прошепотів лікар отцю Вілфреду. — Усі ці папські священики — до дідька скрупульозні.

— Ні, ні, він помиляється, — втомлено мовив Вілфред Богун. — Це зробив той лунатик, той маніяк-лунатик.

Гурт, де був лікар і два священики, відійшов на задній план, натомість головні події відбувалися у більшому гурті, очолюваному інспектором і підозрюваним, якого він збирався арештувати. Почувши їхню розмову, отець Браун спокійно підвів голову і знову задумливо опустив погляд. Коваль, тим часом, громовим голосом мовив:

— Сподіваюся, що переконав вас, пане інспекторе. Я чоловік сильний, це правда, але навіть я не міг би докинути свого молота сюди з Гринфорда. Мій молот не має крил, аби долетіти за півмилі понад хащами й полями.

Інспектор по-дружньому засміявся і відказав:

— Ні, звичайно, і я маю підстави вважати, що ви вибуваєте з кола підозрюваних, хоча, правду кажучи, це один з найдивовижніших випадків у моїй практиці. Єдине, про що я вас проситиму, це допомогти нам знайти іншого такого велетня і силача, як ви. Присягаюсь святим Георгієм, тоді б ви стали нам у великій пригоді, бо, окрім вас, хто б його зміг утримати, якби ми його упіймали. Чи нема у вас на прикметі такої особи?

— Як на мене, це справа не чоловічих рук, — сказав зблідлий коваль. Помітивши, що інспектор перевів перелякані очі на ковалиху, яка сумно сиділа на лаві, коваль поклав своє ручисько на її плече і докінчив:

— Ні, і жінка тут ні при чому.

— Ви про що, — напівжартома поцікавився інспектор. — Адже корови не здатні тримати молота, чи не так?

— Я гадаю, що взагалі жодне створіння з плоті й крові той молот не піднімало, — відказав коваль з напруженням у голосі, — а щодо трупа, то я схильний припускати, що той чоловік помер сам унаслідок нещасного випадку.

Вілфред раптом підскочив до коваля і вп’явся у того палаючими очима. А чоботар тим часом з різкою інтонацією в голосі запитав:

— То ти, Барнсе, хочеш сказати, що молот сам здійнявся у повітря та оглушив жертву?

— Ви, джентльмени, можете кпити з мене скільки завгодно, — вигукнув Симеон Барнс, — але священики нам щонеділі розказують, як Господь у тиші храму покарав Сенахерива.[29] Я вірю, що Господь, який невидимо перебуває в кожній оселі, захистив честь мого дому й полишив під порогом бездиханне тіло нападника. Я вірю, що сила того смертельного удару була така потужна, що земля здригнулася, як під час землетрусу, не інакше.

Вілфред, голос якого дивно змінився, сказав:

— А я попереджав Нормана, щоб остерігався грому і кари небесної!

— Ну, знаєте, той підозрюваний — поза межами моїх повноважень, — промовив інспектор, ледь посміхнувшись.

— Так, але ви — у межах його повноважень, тож майте це на увазі, — відповів коваль і, повернувшись до того широченною спиною, зайшов у свій дім.

Отець Браун відвів схвильованого Вілфреда убік і дружелюбно завів з ним розмову.

— Ходімо з цього жахливого місця, містере Богун. Чи не міг би я оглянути вашу церкву зсередини, бо, кажуть, що вона одна з найдревніших у всій Англії. Нам, священикам, старі англійські церкви зовсім не байдужі, як самі розумієте, — жартівливо сказав він.

У відповідь Вілфред Богун не посміхнувся, бо почуттям гумору особливо не вирізнявся. Але з готовністю кивнув, воліючи описувати принади готичної архітектури людині значно симпатичнішій, аніж пресвітеріанин-коваль чи атеїст-чоботар.

— Звичайно, з радістю, — сказав вікарій, — можемо зайти з цього боку. І він повів отця Брауна сходами до бічного входу. Йдучи за вікарієм, отець Браун саме поставив ногу на сходинку і в цей момент відчув, як хтось поклав руку на його плече. Повернувшись, він опинився віч-на-віч з худорлявим і смаглявим лікарем, обличчя котрого не полишала якась підозра.

— Пане, — хрипко сказав лікар, — вам, схоже, відомі якісь деталі у цій чорній справі. Чи міг би я попросити вас не дуже їх розбалакувати?

— Бачите, лікарю, — відповів священик, приємно посміхаючись, — є одна чудова причина, чому священикові варто мовчати про речі, у правдивості яких він не певен, — це його обов'язок: мовчати навіть про ті речі, у правдивості яких він не сумнівається. Проте коли ви думаєте, що я від вас чи будь-кого іншого нишком утаїв щось важливе, то докладу всіх зусиль, аби виправити стан речей. Скажімо, я можу зробити вам два дуже прозорі натяки.