Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Артист сплеснув руками.

— Чи ж бачили ви щось подібне? — скрикнув він, прикро вражений. — Так вони ж там запліснявіють, відвологнуть! Чи ж можна таким людям довіряти валюту? Га? Діти та й годі, їй-богу!

Канавкін і сам розчовпав, що нашкодив і проштрафився, і похилив свою чубату голову.

— Гроші, — вів далі артист, — мають зберігатися в Держбанку, в спеціальних сухих приміщеннях, під доброю охороною, а зовсім не в тітчиному льосі, де їх можуть, зокрема, попсувати пацюки! Соромно-таки, Канавкін! Адже ви доросла людина.

Канавкін уже не знав, куди подітись, і лише колупав пальцем борт своєї піджачини.

— Ну гаразд, — полагіднішав артист, — хто старе пом’яне... — І раптом докинув несподівано: — До речі... щоб одним заходом, щоб машину не ганяти... адже в тітки цієї в самої також є, га?

Канавкін, ніяк не сподіваючись такого повороту, здригнувся, і в театрі запала мовчанка.

— Гай-гай, Канавкін, — докірливо-приязно сказав конферансьє, — а я ще й похвалив його! Так на тобі, взяв та й збився з ноги ні з того ні з сього! Безглуздо це, Канавкін! Адже я тільки-но говорив про очі. Адже видно, що в тітки є. Ну, чого ви нас марно терзаєте?

— Є! — відчайдушно випалив Канавкін.

— Браво! — гукнув конферансьє.

— Браво! — страшно ревнула зала.

Коли стихло, конферансьє привітав Канавкіна, потис йому руку, запропонував відвезти в місто на машині додому і цією ж машиною наказав комусь за лаштунками заїхати по тітку і просити її, щоб завітала до жіночого театру на програму.

— Так, я хотів ще спитати, — тітка не казала, де свої ховає? — довідався конферансьє, люб’язно пропонуючи Канавкіну цигарку й запаленого сірника. Той, припалюючи, усміхнувся якось тоскно.

— Вірю, вірю, — зітхнувши, озвався артист, — ця стара скупердя не те що племінникові — чорту не скаже цього. Ну, що ж, намагатимемося збудити в ній людські почуття. Може, ще не всі струни проіржавши в її нікчемній лихварській душі. На все добре, Канавкін!

І щасливий Канавкін поїхав. Артист поцікавився, чи немає ще охочих здати валюту, але у відповідь дістав мовчання.

— Диваки, їй-богу! — знизавши плечима, мовив артист, і завіса сховала його.

Лампи погасли, якийсь час була пітьма, і здалеку в ній чувся нервовий тенор, який співав:

"Там купи золота лежать, і всі вони мені належать!" Потім звідкілясь глухо двічі долинули овації.

— У жіночому театрі дамочка якась здає, — несподівано заговорив рудий бородатий сусід Никанора Івановича і, зітхнувши, додав: — Ех, якби не гуси мої!.. У мене, людино добра, бійцівські гуси в Ліанозові... Подохнуть вони, боюся, без мене. Птах бійцевий, ніжний, він догляду потребує... Ех, якби не гуси! Пушкіним мене не діймеш, — і він знову зазітхав.

Ту мить зала освітилась яскраво, і Никанорові Івановичу почало верзтися, що з усіх дверей посипалися кухарі в білих ковпаках і з ополониками в руках. Кухарчуки втягли в залу казан з супом і лоток з нарізаним чорним хлібом. Глядачі ожили. Веселі кухарі сновигали поміж театралами, розливали суп у миски і роздавали хліб.

— Обідайте, хлопці, — кричали кухарі, — і здавайте валюту! Нащо вам тут дарма сидіти? Охота була цю баланду хлебтать. Поїхав додому, випив як слід, закусив добряче!

— Ну чого ти, наприклад, застряг тут, батьку? — звернувся безпосередньо до Никанора Івановича товстий з малиновою шиєю кухар, простягаючи йому миску, в якій серед рідини самотньо плавав капустяний листок.

— Нема! Нема! Нема в мене! — перестрашено прокричав Никанор Іванович, — розумієш, нема!

— Нема? — грізним басом ревнув кухар. — Нема? — жіночим ласкавим голосом запитав він. — Нема, нема, — заспокійливо забубонів він, перекидаючись у фельдшерку Прасковію Федорівну.

Та ласкаво торгала за плече Никанора Івановича, який стогнав уві сні. Тоді розтанули кухарі й розпався театр із завісою. Никанор Іванович крізь сльози роздивився свою кімнату в лікарні й двох у білих халатах, але зовсім не нахабних кухарів, що чіплялись до людей зі своїми порадами, а лікаря і ту ж таки Прасковію Федорівну не з мискою в руках, а з тарілочкою й накритим марлею шприцом на ній.

— Що ж це таке, — гірко казав Никанор Іванович, поки йому робили заштрик, — нема в мене і нема! Хай Пушкін їм здає валюту. Немає!

— Нема, нема, — заспокоювала щиросердна Прасковія Федорівна, — а на нема і суда нема.

Никанору Івановичу відлягло після заштрику, і він заснув без жодних сновидінь. Але завдяки його вигукам тривога передалася в 120-ту кімнату, де хворий прокинувся і заходився шукати свою голову, і в 118-ту, де забентежився невідомий майстер і в тузі заломив руки, дивлячись на місяць, згадуючи гірку, останню в житті осінню ніч, смужку світла з-під дверей у підвалі й випростане волосся.

З 118-ї кімнати тривога через балкон перелетіла до Івана, він прокинувся і заплакав.

Але лікар швидко заспокоїв усіх збентежених, недужих на голову, і вони почали засинати. Пізніше за всіх стишився Іван, коли над річкою вже світало. Після ліків, які наситили все його тіло,