Читати книгу - "Богиня і Консультант"

ж славна доля, як і дядькові Лаврину. Одна стара беззуба валашка довго дивилася на долоні майбутнього Сіркового осавула, шепотіла, рохкала і шамкотіла. А потому напророчила молодому Міщенкові, що колись візьме він до рук те золоте кермо, яким володарі змінюють напрям світової долі. З того часу Сава повірив у свою боговідміченість і цієї віри не зраджував. Він упевнено йшов до старшинських посад, був розважливим, щедрим для друзів та обережним у застільних розмовах.

Але заздрісні люди, які на Вкраїні ніколи не переводилися, нашепотіли ясновельможному гетьманові, що хоружий Переяславського полку Сава Міщенко, випивши у веселому шинку зайву кварту, похвалявся таємними знаками майбутньої величі, що нібито має на своєму тілі, і пророчив принагідним пиякам, що колись стане гетьманом, та ще й славнішим за Богдана. До того всього заздрісні люди додали, що друзі хоружого при цій оказії викрикували йому «славу» і стріляли з мушкетів у хрести на Архістратиговій церкві.

Гетьман Іван Самойлович, повіривши тим заздрісним людям, наказав переяславським старшинам учинити сугубий розшук щодо злочинних знаків. Попереджений родичами Сава Міщенко, не чекаючи прокурації[87], втік на Січ. Там він, після певних поневірянь і підозр, пристав до Сіркових горлорізів, яким, щоправда, на його знаки було начхати, але для котрих гетьманова ненависть була найкращою з рекомендацій. Під час баталії під Перекопом Міщенко показав себе відважним і передбачливим козаком. Отаман його помітив, знайшов тямущим і зробив спочатку бунчужним, а згодом і осавулом.

Коли під Переяславом з’явився верховний кат Ордену, Сірко саме Міщенка відрядив вполювати Чорного. Краяни зустріли опального козака із симпатією, тим більше, що гетьманове здирництво вже встигло зачепити і сірóму, і хутірських податковими гаками. А полкова старшина знала круту Сіркову вдачу. Тому й закрила очі на те, що втікач хоружий, не криючись, піднімає на відпорне рушення реєстрове і гуляще переяславське вояцтво.

Відпорного рушення зібралося до трьох десятків з молоді й кілька вакацьових ветеранів. Нестача волонтерів пояснювалася не лише війною, на яку рушили лівобережні полки. Тільки зачувши, що пропонується протистояти лиховісному відьмакові, старі козаки відводили очі від цидул з отамановою печаткою. Ветерани невпевнено чухали чуби і казали Міщенковим посланцям: «Таж ми як що, то поможемо, але так щоби за ним ганяти…»

Коли ж Чорний сховався у лісі, йти за ним туди відмовилися навіть ті відважні, які записалися до рушення. Жродлівський ліс із давніх-давен мав серед місцевих недобру славу, а у часи Руїни лісове зло й зовсім осатаніло. Худоба і люди почали щезати за кілька верст від Проклятого болота. Про короткий шлях через ліс забули, об’їжджаючи хащі кружними гостинцями. Старші козаки запевняли молодших, що у тому лісі Чорний теж стане здобиччю Війґа. «Сице[88] зло злом пожреться!» – поважно примовляв вакацьовий Мандра, і дехто з Міщенкового рушення зазбирався додому.

Такий поворот справи стривожив Саву. Від отамана він мав чіткий наказ привезти до отаманової ставки або самого Чорного, або ж такі докази його загибелі, які б у Віщого Сірка не викликали найменших сумнівів. Осавул покликав до себе Мандру і пригрозив батогами за його ворохобні промови. Свій загін Міщенко розділив на пікети, якими оточив зі сходу і півдня Прокляте болото. Сам осавул із двома джурами постійно перебував у Ковалині, де молода вдова Горленчиха не відмовляла героєві у його земних бажаннях. Уночі проти 28 червня до Горленчихової хати прибіг отрок з місцевих і повідомив, що один із південних пікетів впіймав Чорного.

Міщенко перехрестився на образи, дав отрокові срібляка. Потім з джурами і псами поскакав на південь. За три версти козаки в’їхали в лісові нетрі. Їхали клусом[89], пси бігли попереду. Раптом вони завили і позадкували. Козаки вийняли зброю, спішилися і загасили смолоскипи. За кілька кроків вони побачили те, що залишилося від пікету. У трьох вартових були перерізані шиї, ще один притулився до дерева, розрубаний майже навпіл. Навіть побіжного погляду було досить, щоби зрозуміти: їх заскочили зненацька, ніхто з пікетників не встиг застосувати зброї.

Міщенко відчув пастку і згадав, що вигляд в отрока, що приніс звістку про уполонення Чорного, був трохи дивним. Той жодного разу не подивився на осавула, та й шепотів якось завчено. Ця доречна згадка була останньою в житті небожа Яготинського сотника. Метальні ножі майже одночасно вкоротили життя йому й обидвом псам. Джури встигли застрибнути на коней, але теж впали, поцілені кулями. Один із джур, вражений кулею в живіт, залишився помирати біля свого начального. Другий, падаючи, зачепився острогою за стремено, і схарапуджений кінь ще довго, блукаючи лісовими стежинами, тягнув за собою його мертве тіло.

З-за дерев тим часом вийшли Майстер Зброї і брат Янгель. Майстер запалив смолоскип, повитягував ножі з убитих і вийняв з правиці мертвого осавула коштовну полковницьку шаблю. Він уважно розглянув її лезо.

– Бачите, брате, оце візерунчасте «павутиння» на клинку? – спитав майстер, повертаючи лезо під світло. – Воно виникає через правильне і ретельне проковування сплетених пластин твердого і м’якого заліза. Славна шабля! Її робив добрий коваль. Тут є його клейма, але я такі бачу вперше…

Майстер різко махнув шаблею. Хижо свиснуло пружне залізо. Потім воно свиснуло ще раз. Скрикнув і відійшов до предків прострелений джура. Янгель тим часом дивився на труп осавула.

– Він, певно, був місцевим аристократом, – припустив яснобаченник. – Молодим, недалекоглядним і самовпевненим… Ви, месіре, мали рацію.

– Так, – погодився Майстер. – Якщо б він не спішив сюди безоглядно, а уважно подивився на підпаска, то зрозумів би, що в того відібрана власна воля. Навіювання