Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Силует мовчки стояв перед ним. Вітер хитав над його головою гілки дерева з важким мокрим листям; з боку дороги було ледь чутно слабкий шум поодиноких нічних автомобілів.

— Ну, то що скажеш? Може, для початку… — блондин наближався.

У цей момент загорілась його запальничка, і маленьке полум’я вихопило з мороку нерухомий силует.

Навіть у кошмарах блондину навряд чи доводилося бачити щось страшніше. Він подався назад, і на секунду його буквально паралізувало від жаху.

— Звичайно, любий, — проскреготіло у відповідь. — Я зроблю все, чого ти попросиш.

Блондин голосно пукнув — у навколишній тиші це залунало так, наче в нього у штанях розірвався артилерійський снаряд, — але це вивело його із заціпеніння, і він кинувся навтьоки.

Відстань до місця, де його чекав здоровань, він пролетів за лічені секунди й вибіг просто на нього.

— Вона!.. — задихаючись, прохрипів блондин. — Вона… вона перетворилася на мумію!.. Вона…

Останнє слово він мовив, уже розуміючи… що силует, який ліниво спирається на дерево, набагато сухіший, аніж…

— Ай-яй-яй… — докірливо проскрипів голос, — так обнадіяти бідну дівчину й покинути саму в темному лісі!.. Хсссс!.. Поганий хлопчик…

Силует зробив якийсь невловимий рух, і через мить блондин відчув раптовий пекучий біль трохи нижче скронь, наче він просунув голову між розпечені металеві прути.

Водій і товстун, яким уже набридло чекати, повернули голови, коли почули чиїсь кроки на виході з парку. Товстун уже встиг детально уявити, як саме він пограється з цією самозадоволеною маленькою сучкою, яка тепер, напевно, присмирніла — Білий і Хрящ повинні постаратися… Тільки от чомусь до машини повертався хтось сам. Чи…

Раптом він побачив блондина, який незвичною ходою вийшов під світло ліхтаря. Дивлячись уперед порожніми широко відкритими очима, той ішов прямо на них.

Білий ніс якийсь овальний предмет, притискаючи до грудей. Його рот був відкритий і, здавалося, набитий шматками сирого м’яса. Голова з боків залита кров’ю, а між ногами…

Коли між ними залишилося кілька кроків, товстуна й водія знудило. Круглим предметом, що його блондин притискав до грудей, була відірвана голова здорованя — очі на ній були широко відкриті: одне дивилося кудись униз, начебто заглядаючи під землю, інше — витекло, і щось драглисте і світле розтеклося по щоці та нижній щелепі. З рота блондина, скривленого, немов у саркастичній посмішці, стирчали краї його власних вух.

Блондин дійшов до «мерседеса» і впав на асфальт, упустивши свою ношу.

Товстун опустився поруч із ним на коліна й зовсім по-дитячому заплакав.

Вона тремтіла від сирого вогкого вітру; весь її одяг наскрізь промок через сиру траву — менше години тому був дощ.

Але зважилась піднятися тільки тоді, коли почула близький знайомий шепіт:

— Не бійся, тепер усе добре. Я повернувся… щоб подбати про тебе…

Вона втомлено усміхнулася, підняла голову, збираючись щось відповісти, але короткий хрускіт шийних хребців став останнім звуком у її житті…

Весь наступний день, після вторгнення свого колишнього пацієнта, Лозинський залишався вдома. Вихідні він провалявся в ліжку, майже нічого не їв і навіть курив менше, ніж завжди.

Хірург пам’ятав, як прийшов до пам’яті близько п’ятої ранку на підлозі кімнати, довго згадуючи, що сталося вночі.

До вечора Лозинський зрозумів, що починає глухнути.

До того ж у голові постійно прокручувалися слова: «Тепер ти знаєш…» Вони повторювалися настільки часто, що незабаром остаточно втратили для нього зміст.

Першого дня Лозинський практично не намагався осмислити розмову зі своїм колишнім пацієнтом, що перетворився на чудовисько; у його голові панував хаос.

Оговтуватися хірург почав лише наступного ранку. Але основною причиною було не те, що до нього поступово повертався слух — уперше за багато років Лозинському приснився Ай-Болить. Його прихід повторився точнісінько, як у дитинстві.

«Здрастуй, Феліксе! — пухленький рожевощокий лікар, що зовсім не змінився за останні роки, підморгнув, немов старому знайомому. — Ти ж ніколи не забував про нас, правда? — Добрий Лікар був чимось дуже задоволений. — До речі, як там поживає наш пацієнт? Ти ж здогадуєшся, про кого йдеться? Мій і… твій — наш. А? Так-так, Герман. Як він тобі? Чудовий, правда? Ну, ну, Феліксе, це зайве… Може, ти ще до кінця не зрозумів, однак ти зовсім не жертва — ти один із його творців, нехай навіть твої функції зводилися лише до несвідомого механічного виконання. Так! Так! Уся ця дурна балаканина про знання, ненавмисну передачу вірусу за допомогою власної крові й так далі — НІСЕНІТНИЦІ! Тепер ти став одним із нас! Хотів того чи ні. Це факт, Феліксе, доведений факт».

«Мені плювати на це все! — нарешті відповів Лозинський. — Я не знаю, хто