Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

я згадувала, варто було б чесно розповісти про свої страхи та побоювання, і тут не може бути заборонених тем. Адже якщо дівчинка в чотирнадцять може бути скривдженою, то вона має знати і що таке зґвалтування, і що таке секс із примусу. Причина для конфлікту могла б бути усунена, якби ішлося про довіру до власної дочки та особливо її друзів. Також і ближче знайомство з компанією могло б позбавити маму її страхів. У нашому випадку про особливу довіру не йшлося, бо друзі нові, а мама тривожна. Сам конфлікт у тому, що дівчинка хоче їхати, мама категорично проти. Насправді й тут варіантів для компромісу безліч. Варіант перший: оскільки батьки самі збираються на відпочинок, вони можуть поїхати на ту ж базу, що і дочка. У неї будуть і нічні купання, і вогнище (власне, все, крім спільного проживання з друзями плюс батьківський нагляд); мама не перейматиметься скривдженням, хоча й плани щодо відпустки необхідно буде змінити. Варіант другий: дочка їде на один день, і ввечері тато забирає її додому, а наступного дня — на море. Тут дівчинка має поступитися вже більшим, але все одно матиме вечір з друзями. Цікаво, що обидва варіанти мама на нашій зустрічі придумала сама. Удома ж, на родинній нараді компромісів, зійшлися на третьому варіанті: батьки дозволили підліткам відпочинок у себе на дачі. Бонус — економія на оренді будиночку, обмеження — татів пильний нагляд із домовленістю нікого не ганяти спати. На море ж родина вирушила на три дні пізніше.

Важливим інструментом, який допомагає батькам віднайти компромісне рішення у спілкуванні з дітьми, є паузи. Ідеться про те, що не варто відразу давати всі варіанти, наполягати на них, доводити їхню кращість і тиснути на дитину. Важливо взяти паузу на роздуми та запропонувати дитині самій подумати і пошукати рішення, яке б задовольнило і вас, і її. Цікаво, що батьки, які вирішують взяти паузу (або стикаються з її необхідністю через кипіння пристрастей), говорять про те, що й справді ранок вечора мудріший і на свіжу голову приходять вдалі рішення.

Маленька героїня нашої теми Алінка також потребувала компромісу. Якби вона зрозуміла, навіщо їй вчителька, якби збагнула причини маминого роздратування, якби її не по­збавляли шоколаду, а пояснили, що читати зараз дітлахи мають вміти вже до школи, то і домовитися з нею було б набагато легше. Насправді читати й рахувати Алінка більше з вчителькою не вчилась, вона робила це спочатку з нами разом, а потім з мамою, і це був компроміс. А ще після кожного заняття вдома мама і дочка влаштовували чаювання з гарячим шоколадом. Мама згадала, як сама в дитинстві заворожено дивилася на танення пахучих камінців і з якою насолодою потім цяпала маленькою ложкою тягучу смакоту.

Сучасні дослідження свідчать, що через швидкий темп розвитку сучасного суспільства батьки не встигають за дітьми і розрив між поколіннями сьогодні набагато більший, ніж був ще тридцять років тому. Так, дорослі не здатні стати на місце дитини не через те, що не хочуть цього, а через те, що не мали подібного досвіду у власному житті. Ми не здатні збагнути самотності, яка накриває підлітка, якщо його аккаунт «Вконтакті» заблоковано, так само і не бачимо проблеми в тому, щоб жити без смартфона або не мати змоги стежити за подіями котрогось з молодіжних ситкомів: нам невтямки, навіщо викладати купу грошей за замовлення гугл-глас. Через те, що ми інакші та інакше сприймаємо світ, — конфлікти неминучі, так само як і неминучі компроміси, якщо ми піклуємося про потребу в асертивності наших дітей та прагнемо допомогти їм знаходити спільну мову зі світом, який точно не стане рухатися повільніше у майбутньому.

Щодо впливу нашої батьківської непоступливості на нервову систему дітей, то наукові дані дозволяють класифікувати її як вид емоційного насильства. Діти, які пережили психологічну травму через занедбання, показують ті ж нейрофізіологічні зміни, що й діти, яких виховували в залізних лещатах, без правила голосу та власних рішень, діти, з якими не йшли на компроміс. Причина в тому, що й одні, й інші перебували в стані хронічного стресу. Джон Брійєр та Катаріна Скот, відомі травмотерапевти, наводять шокуючі дані про те, що внаслідок постійного стресу сповільнюється нейрогенез (поява нових нервових клітин). Фактично для таких дітей стає правдою давно скасована науковцями примовка про те, що нервові клітини не відновлюються. Нейродослідниця Христина Хейм зі своїми колегами довела, що в спинномозковій рідині жінок, які росли в директивних сім’ях і не мали права на власну думку, знижений рівень окситоцину, гормону, який відповідає за прив’язаність, соціальну підтримку та довіру до інших людей. Автори пишуть, що діти, які зазнали емоційного насильства з боку батьків, можуть виявитись не­здатними встановлювати стабільні та безпечні стосунки ні з друзями, ні з партнерами, ні з власними дітьми.

Маю зауважити, що діти різні, їхні бажання також різної сили, як і різного рівня довіра, яку вони відчувають до своїх батьків. Тому сподіватись, що з першого, другого чи навіть третього разу вам вдасться дійти компромісу, може, і не варто. Головне — зрозуміти для себе, що компроміс — це завжди втрати, нехай і маленькі, поступки, нехай і незначні, і робити їх мають не лише діти.

  Допомагати в опануванні емоцій

Діма нещодавно розбив вікно в шкільному класі голою рукою, точніше, кулаком. Він був страшенно розлючений і поцілив у вікно біля вчительського столу просто з розмаху. Руку заюшило кров’ю, викликали шкільну медсестру, а та — швидку. У лікарні наклали кілька швів і сказали, що після вихідних можна вертатися до школи. Діма не збирається цього робити ні після вихідних, ні взагалі. Він знає, що від промивання мізків його врятувала тільки розрізана рука. Інакше відразу потягли б до директора, а там за старою програмою — нотація, виклик батьків, розмова з дільничним. Саме це його чекає в понеділок.

Мама не знає, що робити. Час від часу вона плаче та примовляє: «Не знаю, у кого ти такий вродився!» Тато теж любить кинути щось на кшталт: «Не мій син!» чи «Сором і ганьба». Дімі байдуже. Йому вже скоро чотирнадцять, і нехай поліцейський погрожує колонією для неповнолітніх, він твердо вирішив, що в день народження піде з дому, щоб не бути ні ганьбою, ні соромом. А там його не знайдуть ні батьки, ні дільничний, ні колонія.

Діма і сам не розуміє, що з ним відбувається, коли на нього нападає злість. Достатньо комусь щось сказати, чи косо глянути, чи он, як вчителька цього разу, сказати: «Дмитре, ти знову не готовий! Я розчарована!» — і вивести в журналі одиницю. Одиницю за дванадцятибальною системою! Як так?! Він же і визначення сказав, і почав приклад на дошці розв’язувати, а те, що йому підказувати стали, то він не просив! Якби не рука, то він цих підказувальників ще б наздогнав та розібрався!

Дімі важко. У нього немає справжніх друзів, бо його усі бояться. Цього разу тренер дав йому місяць на виправлення, сказавши: «Якщо не навчишся гамувати злість, підеш з команди, тебе ж на поле випускати — нариватися на дискваліфікацію!» А для нього футбол — усе: і радість, і можливість пар спустити. Він після тренувань може навіть класного керівника спокійно витримати з усіма її «Я знову в тобі розчарована…». Так, він втомлений, загнаний,