Читати книгу - "Вітер часу"

щоби привезти Ліду. Коли він повернувся, усі разом, але без Мар’ї і Саші, пішли в зоопарк, щоб Артурчик подивився на тварин. Зоопарк займав частину Ріджент парку. Тут великі тварини були не в клітках, а майже на волі, за огорожами. Травоїдні просовували голови за огорожі, а дітлахи годували їх, хто чим може. Леви, тигри і великі людиноподібні мавпи відділялись від відвідувачів міцним товстим склом. Тварини не звертали на людей уваги, але коли Артурчик закапризував і втік від усіх, лев відразу це помітив і пішов в його напрямку. Артурчик зрозумів, що його хочуть з'їсти, побіг до Толіка і потім вже міцно тримався за його руку.

О сьомій почали збиратися гості. Прийшли Коля, Емілі, Олівія, інші дівчата і хлопці. На подив Івана приїхала і «хазяйка», яка так добре привітала його на Новий рік. Стало тісно, шумно, половина гостей товклась в коридорі. Толік пішов у свою кімнату до комп'ютера, туди відразу ж попрямувала Олівія. На Ліду ніхто не звертав уваги, бо дівчата були дорослі, а вона «малолєтка». Володя теж пішов у свою кімнату, де Артурчик грав на підлозі з подарунками, які нанесли йому гості. Особливо йому сподобався Бетман, якого подарував Боб. За хвилину сюди ж прийшла «хазяйка», яка сіла на ліжко поруч з Іваном.

– Вибачай, – перепросив Іван, – якось так сталося, що я і досі не знаю, як тебе звуть.

– Ира, – вона взяла його за руку.

– А де твій чоловік?

– Пошел на футбол, ему с ребятами не интересно.

– А тут же Саша, кум, Боб, – сказав Іван.

– Не знаю, он с ними не дружит, у него другая компания, ведь он литовец.

– Иван, ты где? – почув він голос сестри. Вона відчинила двері в кімнату. – Ира, и ты здесь?

– Мы ведь знакомы, – сказала Іра, встаючи.

– Пойдем к столу, и ты, Артурчик, пойдем.

Артурчик помотав головою, він краще залишиться тут.

– Пойдем, и Бетмана бери, он же не ел сегодня.

Артурчик подав їй руку і пішов, тримаючи другою рукою Бетмана.

У їдальні грала музика, співав «Лєсоповал».

До кримінального шансону дуже лічили якісь хлопці злодійського вигляду, які палили на балконі. Більша частина народу стояла, Мар'яна зберігла місце для Івана, але він посадив туди Іру, залишившись стояти біля неї. Пили горілку «Абсолют» і віскі, Саша покликав Івана, кума і Боба на балкон, витяг пляшку грузинського коньяку.

– Лида привезла, – повідомив він. – Выпьем, другие все равно не понимают в коньяках.

В кімнаті і коридорі вже танцювали, дехто палив у ванній, відчинивши вікно. На столі залишилось тільки «Мерло», до якого ніхто не доторкнувся. Стояли шум та гамір, усі вже матюкались, навіть дорослі дівчата. Чулося, як відчинялись і зачинялись двері. Мар'я знайшла Івана і покликала його на кухню. Тут стояв чоловік близько тридцяти п'яти років, з карими очима і чорним чубом.

– Я теж хохол, – привітався він з радісною посмішкою.

– А я не хохол, – відповів Іван.

– А хто ж ти? – розгублено спитав гість.

– Я українець.

– Я теж українець! – з полегшенням вигукнув чоловік.

– А чого ж ти кажеш, що хохол?

– Тут усі кажуть, що ми «хахли», – відповів той.

– А ти як називаєш їх – кацапами чи москалями?

– Ніяк не називаю. Мене звуть Михайлом.

– А мене Іваном. Ти чим займаєшся?

– Я? Меблями торгую, підробляю ремонтами квартир.

– Ну і як?

– Жити можна. Цими днями купив собі нову квартиру, хочемо будиночок купити, гроші вже є. У квітні збираюсь поїхати додому на пару тижнів, провідати мати. Візьму дітей, хай побачить онуків.

Тут у кухню зазирнула Іра.

– А, Михайло! – сказала, – З Новим роком!

– Теж наша дівчина, хохлушка, тобто українка.

– Звідки? – спитав Іван.

– З Ворзеля.

– Та це ж під Києвом! То ж я бачу, щось рідне, – не втримався Іван. – Чому ж ти не розмовляєш українською?

– Нема з ким, хіба що тільки з Михайлом.

– Идите в столовую, что вы здесь толчетесь? – спитала Мар’я, яка прийшла за пловом. – Это дедушка научил меня варить плов, – пояснила вона Михайлові та Ірі.

В їдальні вже ніхто не танцював, всі втомились. «Одинадцята година», – помітив про себе Іван, подивившись на годинник.

Багато людей вже пішло.

– Може подихаємо? – нерішуче спитала його Іра.

– На балконі нема місця.

– Ходімо надвір.

Вони тихо вийшли, ніхто не звернув уваги.

– Я не пила. Давай прогуляємось, – відчинила вона дверцята машини.

Іван сів ліворуч, а Іра – за кермо. Руху або, як казала Іра, «трафіку» вже майже не було. Поїхали на північ Лондону, в Хемпстид, де був великий парк з озерами. В цей час тут було безлюдно, світив повний місяць. Іра поставила машину на площадку, закриту з усіх боків кущами.

– А злодіїв тут нема? – озирався на усі