Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

Але необхідність приховати свої почуття змусила тримати себе в руках. Часом підозрою мимоволі ділишся із найкращим другом. Саме так було й зі мною, якщо це взагалі можна назвати «підозрою». На лихо, вона майже перейшла у впевненість. Я зрозумів, що не так сліди на землі, як моя реакція зацікавила Галахера. Він помітив, з яким хвилюванням я шукав слід – він не міг не помітити цього хвилювання. І тепер, виїхавши на галявину, він зауважив мою блідість і тремтіння губ од незрозумілого йому збентеження.

– Що з тобою, Джордже, хлопчику мій? Ти вважаєш, що індіанець замислив якусь підлість? Ти гадаєш, він приїхав на твою плантацію шпигувати?

Це запитання навело мене на відповідь, хоча, як я вважав, далеку від істини.

– Цілком можливо, – сказав я, намагаючись не видати свого збентеження. – Ймовірно, шпигун-індіанець змовився з кимсь із негрів. Це сліди поні з нашої плантації… Очевидно, негри їздили сюди й зустрічалися з індіанцем, але важко сказати, з якою метою…

– Ні, маса Джордж, – втрутився мій чорний зброєносець, – у нас ніхто не їздить на Білій Лисичці, крім…

– Джеку, – не дав я йому договорити, – мчи додому і скажи, що ми зараз будемо. Швидше, друже!

Я з таким напором віддав наказ, що Джеку довелося миттю підкоритися. Не закінчивши фрази, він пришпорив свого коня і поскакав. Так я вчинив з обережності. За хвилину до того я й не думав відправляти посланця, аби той попередив рідних про моє прибуття. Я здогадався, що простодушний негр хотів сказати: «У нас ніхто не їздить на Білій Лисичці, крім міс Вірджинії». І я придумав цю хитрість, щоб не дати йому можливості договорити. Коли негр поїхав, я глянув на свого товариша. Галахер був відкритою людиною. Він завжди казав усе в очі й не здатен був щось приховувати. Дивлячись на його приємне обличчя, я зрозумів, що Галахер спантеличений. Мені стало незручно. Та ми обоє промовчали і завернули на стежку, по якій поїхав Чорний Джек. Це була вузька доріжка для худоби, вдвох ми не проїхали б поруч на конях, тому я мовчки їхав попереду. Мій кінь добре знав місцевість, тож не було потреби його направляти. Тепер я вже не видивлявся слідів на землі. Разів зо два мені попалися сліди маленького поні, але я не звертав на них уваги: я знав, звідки і куди вони вели. Я був занадто поглинений своїми думками, щоб помічати що-небудь навколо себе. Хто ж міг їхати на поні, крім Вірджинії? Так, я знав, чиє ім’я хотів назвати Чорний Джек: на Білій Лисичці їздила тільки сестра, нікому іншому на плантації не дозволялося сідати на її улюблену маленьку конячку. Втім, був один виняток. Я бачив на поні Віолу. Може, Джек назвав би її ім’я, якби я дав йому договорити? Можливо, це і справді була Віола? Але навіщо квартеронці зустрічатися з Оцеолою?

Мене довго тут не було, багато що змінилося за моєї відсутності. Хто знає… можливо, Віолі набрид її чорний шанувальник і вона звернула увагу на молодого вождя. Напевне, вона часто бачила його тут. Адже після мого від’їзду на північ минуло кілька років, перш ніж у сім’ї Пауелів відібрали плантацію. І тут я пригадав один випадок із часів нашого першого знайомства з Пауелом. Віола захопилася вродливим юнаком, і Чорний Джек дуже розсердився. Сестра почала сварити Віолу за те, що вона мучить свого вірного шанувальника. Віола була красунею і, як більшість вродливиць, кокеткою. Такі припущення вже здавалися мені цілком правдоподібними… Ця думка мене втішала, але бідолашний Джек!.. Ще одна обставина підкріплювала мою здогадку. Останнім часом я помітив, що мій слуга дуже змінився: він не здавався мені таким веселим, як раніше, був задумливий, серйозний і якийсь неуважний. Та минуло трохи часу, і в мене з’явилося ще одне припущення. Хоча на Білій Лисичці нікому не дозволялося їздити, але хтось із слуг міг потай порушити цю заборону і, взявши поні з галявини, піти на побачення з індіанцем. Усе могло бути. На нашій плантації могли бути невдоволені раби, які підтримували зв’язок із ворожими індіанцями. Побачення відбулося приблизно за милю від будинку. Їхати завжди приємніше, ніж іти пішки, а взяти поні з пасовища можна цілком спокійно, не боячись, що тебе помітять. Дай-то Боже, щоб це було так… Ледве встиг я подумки помолитися, як побачив предмет, що вмить розвіяв усі мої припущення. Гострий біль знову проштрикнув моє серце. Біля дороги ріс кущ білої акації. На одному з його шипів розвівався клаптик стрічки. Це була стрічка з тонкого шовку, яким обшивають жіночу сукню. Очевидно, вона зачепилася за шип і відірвалася. Для мене це був сумний знак: усі мої фантастичні надії миттю стерлися, щойно я побачив цю стрічку. Жоден негр, навіть Віола, не міг залишити після себе такого сліду. Я здригнувся і швидко проїхав повз. Марно я сподівався, що мій супутник не помітить стрічки. Вона надто притягувала погляд. Обернувшись, я побачив, що він простягнув руку, схопив стрічку і з цікавістю став її розглядати. Боячись, що він під’їде до мене і почне ставити питання, я пришпорив коня і поскакав галопом, крикнувши Галахеру, щоб він не відставав від мене. Через десять хвилин ми в’їхали в алею, яка вела до будинку Мати і сестра вийшли на веранду зустрічати нас і радісно вітали наш приїзд. Але я майже не слухав їх. Я так і вп’явся очима в Вірджинію, роздивляючись її вбрання. Вона була в амазонці і ще не встигла зняти свого капелюха з пір’ям. Моя сестра ніколи ще не здавалася мені такою вродливою, як зараз. Золоті локони обрамляли її розпашіле від вітру обличчя. Та мене не тішила її краса. Вірджинія здавалася мені грішним ангелом…

Я перевів погляд на Галахера і зрозумів, що він усе збагнув. Більше того! На його обличчі я прочитав душевне страждання, майже таке ж гостре, як моє. Мій вірний друг раніше помітив моє горе. Тепер він знав причину, і в його погляді я прочитав глибоке співчуття.

Розділ LII
Холодна ввічливість

Коли я це говорив, то пильно придивився до неї, однак вона жодним рухом м’яза не виказала свого хвилювання.

– Джордже, які ще істоти? – спокійно говорила вона, однак чутно було, що вона мене передражнює.

– Індіанці, червоношкірі! – різко відповів я.

– Дурниці, братику. У нас по сусідству немає індіанців, принаймні таких, яких нам варто боятися…

Це вона додала вже трохи непевно.

– Хіба я не писала тобі про це? Ти приїхав з таких