Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

моєму рідному селищі Свон було також вирішено сформувати загін. З цією метою туди відрядили мого друга Галахера, а мене у званні лейтенанта було призначено його помічником. Я дуже зрадів, коли отримав цей наказ. Мені вже давно остогиділо одноманітне життя в гарнізоні форту. А ще мене приваблювала можливість провести кілька днів удома. Галахер радів не менше. Він був завзятий мисливець. Мій друг жив переважно в місті або у фортах на атлантичному узбережжі, і йому рідко випадала нагода насолодитися полюванням на лисицю або оленя. Я обіцяв пополювати з ним на звіра і дичину, адже ліси Свон кишіли всякою живністю.

Отже, отримавши повноваження вербувати добровольців, ми попрощалися з товаришами по форту і з легким серцем вирушили в путь із передчуттям приємної розваги. Нас супроводжував вірний Чорний Джек, який теж радів, що повернеться на стару плантацію. Індіанці ще не здійснювали набігів на округ Свон. Він розташовувався далеко від поселень, де жили найбільш ворожі нам племена. Почуваючись у безпеці, жителі спокійно залишалися в своїх будинках. Однак загони добровольців були вже сформовані, і кругом постійно роз’їжджали патрулі. Я часто отримував листи від матері і Вірджинії, але в них не відчувалося особливої тривоги. Сестра, наприклад, вважала, що індіанці взагалі не чіпатимуть їх. Проте в мене було неспокійно на душі, і я з особливою радістю зустрів наказ відправитися в рідні краї. Ми мчали галопом по лісовій дорозі і незабаром наблизилися до місць, де пройшло моє дитинство. Я не боявся засідки, бо ми подорожували, вживши застережних заходів. Нам дали наказ зібратися протягом години. І ми відразу ж вирушили в путь, тож мої вороги-вбивці не встигли б дізнатися про цю поїздку. Втім, зі мною був хоробрий Галахер, а позаду їхав мій вірний зброєносець, і я не боявся відкритого нападу білих. Я побоювався тільки, що дорогою ми можемо натрапити на групу індіанців, які тепер уже стали нашими ворогами.

Це була реальна небезпека, і тому ми вжили всіх запобіжних заходів. У декількох місцях ми помічали свіжі сліди мокасин і кінських копит. А одного разу натрапили на зотліле вогнище, навколо якого були сліди індіанців. Тут був їхній табір. Та, на щастя, ми не бачили жодного білого або кольорового, поки не під’їхали до однієї з покинутих плантацій на березі річки. Тут ми вперше натрапили на людину. Це був вершник – мабуть, індіанець. Він був надто далеко від нас, аби ми могли роздивитися колір і риси його обличчя. Але за його одягом, поставою, червоним поясом і штаньми, а особливо за страусовим пір’ям на голові ми впізнали в ньому семінола. Він їхав на чорному коні і тільки-но показався на просіці в лісі, куди ми прямували. Він, очевидно, побачив нас тоді ж, коли ми помітили його, і, напевно, хотів уникнути зустрічі. Поглянувши на нас, він повернув коня і знову сховався в лісі. Палкий Галахер пришпорив свого коня і пустився за вершником. Я хотів утримати його, але мені здалося, що цей вершник Оцеола. Тоді жодної небезпеки не було. Мені хотілося зустрітися з молодим вождем і дружньо поговорити з ним, тому я поскакав за Галахером. Джек слідував за нами. Я був майже впевнений, що цей дивний вершник – Оцеола. Мені здалося, що я впізнав страусове пір’я, а Джек розповідав мені, що молодий вождь їздить на чудовому чорному коні. Очевидно, це був він. Щоб покликати його і змусити зупинитися, я пришпорив свого коня і обігнав Галахера. Незабаром ми в’їхали в ліс, де сховався вершник, але тут, окрім свіжих слідів, ми нічого не побачили. Я гукнув Оцеолу, голосно назвав себе, але у відповідь озвалася тільки лісова луна. Якийсь час я їхав по сліду і кликав Оцеолу, але так і не почув відповіді. Вершник або не хотів відгукнутися на мій заклик, або від’їхав занадто далеко, щоб почути мене. Звичайно, було безглуздо наздоганяти його, якщо він добровільно не зупинився. Ми могли б гнатися за ним по сліду тиждень і не наздогнати його. Збагнувши марність наших зусиль, ми з Галахером відмовилися від погоні за вершником і повернулися на дорогу, щоб швидше закінчити нашу подорож. Я добре пам’ятав бічну стежку, яка дуже скорочувала дорогу, і ми повернули на неї. Ми проїхали досить далеко і потім знову напали на свіжий кінський слід, який вів від річки, куди ми прямували. Ми оглянули слід і побачили, що він ще вологий. Поруч на сухому листі дерев блищали краплі води. То вершник переправлявся через річку вплав! Це відкриття розворушило в моїй голові рій питань. Навіщо індіанцеві знадобилося їхати на той бік? Якщо це Оцеола, то що йому там треба було? В такі напружені часи, що панували в країні, індіанець дуже ризикував життям, наблизившись до селища білих. Якби його помітили і взяли в полон, йому загрожувала б неминуча загибель. Щоб зважитися на такий відчайдушний крок, треба було мати серйозні причини. Якщо це Оцеола, то які в нього причини? Єдиним прийнятним поясненням було те, що Оцеола вирушив туди як розвідник. Що ж тут поганого? Хоча в цьому припущенні не було нічого неймовірного, але воно чомусь не переконувало мене. Так наче якась павутина раптом обплела душу неясне передчуття точило мене, і якийсь демон, здавалося, нашіптував: «Це не так!».

Вершник, певно, переплив річку. А нумо, перевіримо! Ми під’їхали до річки і переконалися в справедливості цього припущення: слід справді виходив із води. Значить, вершник переплив річку. Ми зробили те саме і на іншому березі знову побачили кінські сліди. Не зупиняючись, я поїхав по сліду. Галахер і Джек не відставали від мене. Ірландця дуже здивувала моя настирливість. Але я навіть не мав сил відповісти йому. Похмуре передчуття з кожною хвилиною дедалі сильніше стискало моє серце. Слід привів нас до невеличкої галявини в гаю магнолій. Далі їхати не було потреби: ми були біля мети. Я машинально кинув погляд на землю і завмер у сідлі. Похмуре передчуття зникло, його місце заступили страшні думки. Вся галявина була подзьобана слідами кінських копит, наче тут була стоянка. Великі сліди належали чорному коневі. Але поряд виднілися інші, трохи менші. Це були легкі сліди підків маленького поні.

– Господи! Маса Джордже! – пробурмотів Джек, випередивши Галахера і впившись поглядом у землю. – Погляньте, адже це сліди маленької Білої Лисички. Міс Вірджинія була тут! У цьому немає жодного сумніву!

Розділ LI
Таємничий вершник

Мені стало зле, і я мало не впав із сідла.