Читати книгу - "Зодчий із пекла"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Добру справу?! — голос Ярижської зірвався. — З цими… Потомственими шахраями?!
— Ну, не шукатимете порошинок в очах ближніх, то й вашу колоду простять, — повчально мовив слідчий. — Люди змінюються. Сьогодні вночі мені примарився один дуже цікавий чернець. Він так добре проповідував про це. Про покаяння, прощення…
Ольга Володимирівна зблідла й опустила голову.
Буруковський додав:
— Як писав великий Кант, дві речі сповнюють душу завжди новим та все більшим здивуванням, чим частіше й довше розмірковуємо над ними… — Він зробив значущу паузу. — Це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені.
Приголомшене сонце сховалося за хмару. З даху почали рости вниз дзвінкі прозорі бурульки.
До весни залишалося кілька днів.
Пані Ольга знеможено зітхнула:
— Гаразд… Які ваші умови?
Підслухана розмоваПрибиральниця Таня Дука наче танцювала з пилососом у руці: крок вперед, крок назад.
Нарешті набралась сміливості й, підкравшись до зачинених дверей, притулила вухо між різьбленим орнаментом старої деревини. Спочатку чула тільки нерозбірливе мурмотіння, потім почали увиразнюватися окремі репліки. Дука-старша затамувала подих — і розібрала-таки голос дизайнера:
— Ну знаєте! Дорогоцінний паркет, сходи — витвір мистецтва, їх під охорону ЮНЕСКО треба взяти… Чи не жирно для них буде?
Далі мовив інший чоловік, глухо, майже нерозбірливо:
— …Все краще — дітям… Потрібно зареєструвати… Тоді можна буде…
Знову киянин:
— …за десять років зроблять руїну… музейні цінності… широкий загал…
Тані закрутило в носі, щоб не чхнути біля дверей, вона відійшла до вікна. На синюватому снігу мовчки стрибали ворони. Старанно висякавшись, Дука повернулась до дверей та й почула ще кілька уривків:
— Давайте обговоримо спокійно…
— …існує відповідний закон…
— …право на нагляд надається…
— Ви мене завжди зможете шантажувати! — це вже Ярижська, її інтонації, потім знову лише фрагменти:
— …буде найкраще…
— …а дзуськи!..
— …можна передати третій особі…
— …тільки мертвих уже не чіпайте…
— …тоді відповідатиме…
Потім довго чулося лише:
— Ших-шух-шур…
— Шур-шур-щур…
І раптом досить голосно:
— Але тоді ми всі станемо просто бандою змовників!
— А ви ними й були від початку! — верескнув у відповідь голос Ярижської. — Зі своїм братиком! Чи як його… її… там! Повірте, більшої підступності я ніколи не зустрічала! Ніде!
Тетяна від цікавості й рота розтулила, коли раптом хлоп’ячий дискант задзеленчав у самісіньких дверей:
— Зав’язуй з базаром, Валько! Краще давай візьмемо шефство над їхньою оравою…
Дука зі страху відскочила вбік, перечепилась через резинову трубу пилососа та з грохотом упала на підлогу.
За мить до великої зали вискочили Ярижська, Кінчев та якась невідома дівчина. З-за їхніх спин виглядали дизайнер та охоронець Цокотюха.
— Що тут? Що тут… знову? — Ольга Володимирівна схопилась за серце.
— Елементарно. Жінка йшла прибирати і впала, — вишкірився слідчий.
— Повірте, я нікому не наказувала сьогодні… Тут і так… Без цього… Моторошно.
— Та я… Нічого… Я просто… — Таня схопила обома руками свій інструмент — грізно, наче зброю. І раптом вигукнула переконано, по-агітаторському:
— Ми щодня повинні! Прибирати! Щоб чисто!
— Сьогодні буде вихідний! — також натхненно, наче на мітингу, проголосила пані Ольга.
— Ура! — іронічно примружилась Христина. — Нарешті відпочинемо. Від усього та від усіх.
Брат взяв її під руку, і звернувся до присутніх:
— Як казав майже дві з половиною тисячі років тому Хуей Ші, стародавній китайський філософ, у кожному яйці вже є пір'я…
Кріс повернула до нього веселе обличчя:
— Не будь ханжею! Насправді його звали Хуй Ші.
— Не шокуй публіку, нестерпне створіння.
Дівчина підняла брови:
— Нас тут можна чимось шокувати? Це щось новеньке!
Вона підморгнула слідчому, і він їй ніжно, по-білячому усміхнувся. І подав маленький глобус-брелок з наклеєним блідо-зеленим стікером, на якому його неохайним почерком було написано: «Світ — неосяжний, але ти не сховаєшся ніде. Бо я тебе кохаю».
Христина взяла цей аркушик насторожено, але, прочитавши, також усміхнулась. Склала стікер учетверо й сховала на грудях жестом європейської панночки з ХІХ століття.
Ярижська та Валентин Буруковський були шоковані. І навіть з розумінням перезирнулися. Вперше за цей день.
Два пам'ятникаВін вільно сидить на гнутому віденському стільці тап'є каву. Іронічні губи, мушкетерські вусики, модна борідка. На голові — капелюх, без умовностей — це відкрите вуличне кафе.
Поруч — вільний стілець, що начебто очікує співрозмовника, який десь затримався.
Але столик — лише один. Бронзовий. І стільці — бронзові. І цей приємний чоловік, і його бездоганний сюртук, і порожня чашечка — теж бронзові. Втім, чашка й блюдце не завжди порожні — у дощову погоду в них збирається вода.
А за ним — вітрини дорогих бутиків з ляльками-манекенами в розкішних убраннях. І хоча бронзовий чоловік навіки застиг наприкінці ХІХ або самому початку ХХ століття, таке сусідство йому явно по душі. Він любив радості життя. І якби міг повернути голову, помітив би мармурову дошку: в будинку навпроти через піввіку після нього жив відомий письменник. Зараз він теж дивиться в інший бік, але при зустрічі вони, мабуть, знайшли б про що поговорити, обоє були цікавими людьми: і письменник Віктор Некрасов, і наш знайомець Городецький, хрещений довгим ланцюжком імен: Лешек Дезідерій Владислав. Підданий Російської імперії, поляк,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зодчий із пекла», після закриття браузера.