Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

— Як знаєте, — відповів будівник, — проте запам’ятайте: я ніколи не житиму у цьому будинку, — жартома пригрозив чоловік.

— Дай Боже.

Красива біла будівля у ренесансному стилі парила понад опалим листяним покровом. Всього у двадцяти метрах мріяв ставок, по якому зараз плавали качки, їхні зеленувате пір’я, і викривачі осені. Алеї плуталися між ще молодими кленами, під якими соромливо ховалися від світу затишні лавочки. Вони нікому не були потрібні, жителі будинку, як правило, надавали перевагу візочкам, у комплекті до якого йшла добра медсестра.

Лише одна парочка уподобала собі тиху тінь дерев; якщо хтось їх шукав, першим ділом йшов до цієї лавочки, і якби не знайшов їх там — вирішив би, що ті померли.

— Доброго ранку, Либідочко, — поцілував сивий, проте повний життєвої енергії сил чоловік руку сивої дами з глибокими блакитними очима, у яких гралося небо.

— Доброго ранку, Аскольда. Лиш Бог знає, як я чекала цього ранку, аби знову зустріти тебе.

— Лише небо знає, Либідочко, чого мені вартує хвилина без тебе. Без тебе світ — не світ, без тебе я відчуває біль у кожному суглобі, ти ж бо робиш мене молодішим, ніж будь-коли.

— Аскольд Карпович, до Вас прийшли, — лагідно повідомила медсестра.

— Дідусю! — кинулося на шию Аскольду мале біляве хлопчисько, усе у морозиві, — ми тобі принесли твоє улюблене морозиво! І Вам, Либідо Каренівно.

— Дай я тебе поцілую, Дмитрику, — простягла вона руки до малого.

— Цілуйте мене, цілуйте! — засміявся той, — лиш не вимажте помадою. Минулого разу ви зацілували мене усього!

— Здраствуй, доню, — обійняв Аскольд дитину, привітавшись з її чоловіком.

— Тату, Либідо, може ви все-таки передумаєте. Повертайтеся додому. Обіцяємо: вам у нас буде дуже затишно. У нас великий будинок, чудовий яблуневий сад. Ви ж так обожнюєте яблука, Либідо Каренівно, — з надією запропонувала мати Дмитрика.

— Доню, ти ж знаєш, що нам залишилось буквально кілька днів, тому краще ми помремо далеко від вас, аби не засмучувати вас надто. Тим паче нашим щелепам тепер не до яблук, — засміявся дідусь з очима хлопчака.

— Хіба тобі краще у будинку престарілих, ніж поруч з сім’єю!?

— У вас своя сім’я, бережіть її. А ми з Либідкою проведемо ці дні кохаючись одне у одному. Це місце стало для нас тихою гаванню, проживши 97 років лише тут я відчуваю: я живий!

Через тиждень

— Доброго дня, чи можу я зараз побачитися з татом? — запитала донька.

— Сьогодні о десятій у своїй кімнаті померла Либіда Каренівна, о десятій двадцять Аскольд Карлович пішов за нею. Вони завжди о цій годин зустрічалися на лавочці.

Безхатченко Микита сидів під тінню клена потягуючи з соломинки пиво, смакуючи кожен відтінок його смаку, насолоджуючись кожним моментом свого беззмістовного, а може навпаки безмірного, буття,

Він спостерігав, як листя тріпоче на гілці, і всередині у нього лоскотілось. Вчора тринадцятирічна дівчинка з портфелем, підстрибнувши, зірвала гілку, аби махати нею перед собою. Перед цим чоловік, котрий запізнювався на важливу співбесіду, зірвав іншу гілку і, переламавши її через коліно, голосно вилаявся. Коли он той листочок повернувся управо — він бачив, як домогосподарка переходить дорогу на червоний колір, коли дивився уліво — бачив як хлопець мацає гидку дівчину.

Микита пам’ятав, як дощового ранку худорлява жіночка кляла себе за те, що не взяла парасольку, і тепер її нові черевички більше такими не виглядають. Трійко дітей водили маленький хоровод під дощем, співаючи дурну пісеньку, коли мами марно намагалися сховати їх під маленькими стелями зонтів. Коли запах озону танцював повітрям, Орися вдихнула на повні груди і вирішила написати вірша, якого ніколи не напише. Гліб Іванович байдуже пішов до супермаркету за сосисками. А продавчиня хотдогів раділа, що нарешті знову може зайняти своє шляхетне місце і з усмішкою нагрівати студентам хотдоги, беручи і гроші, і булки однією рукою. Проте навряд чи можна її сварити за це: нічого поганого вона у цьому не вбачає. А як хтось і насварить — ображається, потім намагається робити все по правилам, але ж без рукавичок хотдоги виходять значно смачнішими!

Спекотного дня студенти, усі пітні та сп’яніла від високого градусу, поспішають на сесію. Усі, у кого відпустка, ховаються чи біля води чи біля телевізора — кому що до душі. Коли дув вітер, у Олі повітряний розбійник поцупив кремовий шифоновий шарф, а Рома поділився з ним цигаркою.

На он тому перехресті, там, де дівчина у синій футболці з логотипом магазину роздає листівки, розсипала пакет з яблуками Маргарита Семенівна, уперше поцілувалась Христина, розбив колінко маленький Гриць, розбив айфон тупенький Михайло, посварилася з кумою тітка Муся, уперше зустрів свою любку безхатченко Микита.

— А люди кудись все поспішають та й поспішають, — виливав Микита душу голубам.

— Чи це я живу неправильно, блукаючи без цілі, чи то вони, постійно ганяючись за нею.

— Проте ж я помічаю зміну у кожній частинці душі цієї вулиці,