Читати книгу - "Острів Смерті"

class="p1">Настала прикра мовчанка, та коли Канае почав відчувати, що її треба якось порушити, на сходах почулася легка хода. Він злегка засовався, ніби заспокоївшись,— мовляв, хтось інший це зробить. Однак трохи пізніше йому в душу закралася підозра: ану ж Мотоко сприйняла цей майже непомітний рух як ознаку радості з приводу довгожданої появи Аяко?

— Нарешті покінчила з пранням. Господиня сказала, що прийшов Сома-сан, і я поспішила. А це що таке?

Аяко була простодушна, весела. Канае помітив, що її лице зашарілося. „Мабуть, від роботи”,— вирішив він.

— Платівки з музикою Сібеліуса.

— Я така рада! Ви не слухали їх, бо мене чекали?

— Ая-тян, Сома-сан питає, чи ти не збираєшся у подорож на попутних,— втрутилася бадьорим голосом Мотоко.

— Чудова ідея! А куди?

Аяко сіла за столик і блискучими очима глянула на Канае. Її зуби вражали сліпучою білістю.

— Ще не вирішено. А що, як відправитися в парк Інокасіра або Сякудзії? Можна і в парк Тосіма. Взагалі-то я слабо в цьому розбираюся.

— А рисових колобків візьмемо? Я зараз приготую, бо інакше ми далеко не доберемося.

— Та от біда, Мотоко-сан відмовляється їхати.

— Мотоко-сан, чому?

— Клопоту багато. Відправляйтесь самі.

— Це неможливо. Ви смієтеся.

— Нічого я не сміюся,— спокійно заперечила Мотоко, і Аяко засмутилася, почуваючись безпорадною, як насварена дитина.

— Не обов'язково їхати сьогодні. Можна й післязавтра, адже свято ще не скінчилося,— прийшов на допомогу Канае.

— Післязавтра — День дітей,— сказала Аяко.— І я обіцяла повести Ген-тяна на прогулянку.

— То вирушимо післязавтра? Мене влаштовує цей день.

Аяко й Канае не могли прочитати нічого на обличчі Мотоко. Вона взяла зі столика книжку і знічев'я перегортала її сторінки.

— Може, поп'ємо чаю й послухаємо ваші пластинки? — запропонувала Аяко.

— З якої почнемо? — спитав Канае.

— З будь-якої. Нам однаково, бо ми їх слабо знаємо.

— Усі вони короткограючі. Найбільші речі Сібеліуса — це концерт для скрипки з оркестром і сім симфоній, але я поставлю передусім „Туонельського лебедя”. Його обов'язково треба послухати.

Канае взяв пластинку й пішов у майстерню. Увімкнув програвач і, поставивши пластинку на обертовий диск, вернувся в кімнату. Навздогін йому полилася сумна мелодія англійського ріжка.

Аяко наливала чай майже нечутно.

— Цей англійський ріжок зображає Туонельського лебедя, що плаває річками Туонели — країни мертвих, річками того світу…

— Пізніше розкажете,— перебила Мотоко,— коли музика скінчиться.

Канае зніяковів і, підморгнувши Аяко, нишком усміхнувся. Мотоко сиділа, заплющивши очі й похиливши голову.

Невдовзі музика урвалась, і Канае перевернув пластинку на другий бік. Поки звучала музика, дівчата мовчали, а коли Канае, зупинивши програвач, вернувся з пластинкою назад, Аяко, блискаючи очима, сказала:

— Чудова річ! Здається, я чую її вперше.

— Це славетний твір. Як почуєш його хоч раз, то ніколи не забудеш. А як вам здається? — напрошувався Канае на схвальну оцінку Мотоко, але вона сиділа непорушна, опустивши голову. Та коли він підвівся за наступною пластинкою, вона зупинила його жестом руки.

— Будь ласка, верніться до ваших пояснень. Бо коли грала музика, я не могла вас слухати. То про що ви розповідали?

— „Туонельський лебідь” — це окрема симфонічна поема з циклу „Чотири легенди”. Інших трьох частин я не слухав, а переповідаю зі слів Сесіля Грея. Усі вони змальовують пригоди Леммінкяйнена, героя „Калевали”. Я приніс переклад цього епосу, випущеного видавництвом „Іванамі” в рамках „Бібліотеки для всіх”, і радив би вам його прочитати. Фінські легенди дуже мене зацікавили. І не лише тому, що я народився на Хоккайдо й відчуваю прихильність до звичаїв народів Північної Європи. „Калевала” має багато чого спільного з епосом айнів „Юкара” і зачіпає струни моєї душі. Сібеліус написав чимало музичних творів на основі легенд своєї батьківщини. У „Туонельському лебеді” змальовано, як юний Леммінкяйнен відправляється на північ до хазяйки Похйоли, щоб домогтися руки її дочки. Мати згодна віддати її за нього, але ставить три завдання. З першими двома Леммінкяйнен легко справляється. Останнє полягало в тому, щоб застрелити лебедя на бурхливих водах чорної річки в країні Туонела, до речі, дуже схожої на Острів смерті. Сама спроба вбити лебедя означала, що Леммінкяйнен прирік себе на смерть. І він справді гине — від укусу змії, що її напустив на нього, підстерігши на березі, сліпий пастух. Той же пастух скинув його труп у річку. Ось це місце в „Калевалі”.— Канае притьмом розгорнув книжку на закладці і продекламував:

Так загинув Леммінкяйнен,

Той жених невтомний,

В водах темних Туонели,

В Манали безодні…

Заплескавши в долоні, мов дитина, Аяко вигукнула:

— Сома-сан — молодець!

Збентежений Канае прикипів очима до книжки.

— В основу „Туонельського лебедя” покладено саме цей уривок? — перебила Мотоко, і гість з радістю схопився за це питання.

— Не зовсім. Бо, крім „Туонельського лебедя”, Сібеліус написав симфонічну поему „Леммінкяйнен у Тунелі”, що має розповідний характер. У „Туонельському лебеді” змальовано лише те, як лебідь пливе водами мертвої річки. Правда ж, є щось спільне в похмурому колориті цієї музики і картин — Бекліна і вашої, Мотоко-сан?

— Ліризм,— визнала Мотоко.

— Може, ви й маєте рацію. Але мені видається, що Сібеліус не зображає смерть збоку, а наче зливається з нею.

— Ви хочете сказати, що в його душі таївся морок? Я називаю це ліризмом. Нема сумніву, що ліричний настрій опановує нас тоді, коли ми помічаємо навколо себе — на живих людях і природі — печать смерті.

— Виходить, і на героях вона лежить. Адже ще перед тим, як Леммінкяйнен відправився в Похйолу, мати попереджала, що там його чекає загибель. Таке передбачення просто означає, що в душах героїв легенд таївся морок. Зрештою, те саме можна сказати і про сучасну людину. Великої різниці між тими двома випадками нема. Невблаганна доля завжди підштовхувала людей до фатального кінця.

Мотоко мовчала, насупивши в задумі брови, а потім підвела голову і сказала:

— А ви б не могли поставити цю пластинку ще раз?

ТУОНЕЛЬСЬКИИ ЛЕБІДЬ

Засідання скінчилося, і М., швидко попрощавшись із товаришами, все ще зайнятими розмовою навколо відповідального секретаря, поспішила з другого поверху ресторану вниз. Коли спускалася сходами, їй здалося, ніби хтось іде вслід за нею. Вона подумала, що це, мабуть, С. Однак, проходячи внизу мимо переповненого залу й каси, а потім і в дверях М. не помітила за собою нікого. Якусь хвилину вона стояла, задумавшись, перед будинком, а тоді неквапно рушила подалі від людних місць.

„Нікудишнє засідання”,— вирішила вона. Ті десятеро, що сходилися на подібні зустрічі щомісяця, почали видавати півроку тому журнал під назвою „Сатурнієць”. М. дізналася від