Читати книгу - "Село не люди"

— Привіт, — Іван йому. — Чого захекався?

— Ваня… — Нечитайло впав на стілець у коридорі, Залусківському папірець простягнув. — Оце й до нас бандюги столичні добралися. Що його робити? Залусківський папірець узяв, а читати не став:

— Та кажи вже…

— Рейдери… Чув таке?

— Не чув. А що за хрін такий?

— Завтра суд, Ваня. Учора приїжджали люди з Києва з документами. Усі землі шанівські за цими документами здано їм ув оренду довічну.

— Та ти здурів! — пополотнів Залусківський.

— Я тебе вчора весь день виглядав. Де тебе носило? Мо' би й устигли щось зробити…

— Та й зараз устигнемо, — мобілізувався Залусківський.

— Ваня… Мені гроші дали… Чималі… А як не взяв би — вбили б. Я й так ризикую, що тобі довірився. Нема в мене сили тебе прикрити.

Залусківський жестом зупинив Нечитайла, уп'явся в документ. Щодо прав на орендовану землю до Івана Залусківського позивалася велика столична корпорація…

— Нащо їм земля?..

— Ти комусь казав, що хочеш землю перепродати?

— Казав…

— От і маєш, — Нечитайло зітхнув. — Піду я… Раптом хтось побачить…

— Суки! — прошепотів Залусківський. — Я їм землю просто так не віддам.

— Ваня… Не заводься! Страшні люди! Їй-бо, страшні… Живцем спалять, а землю однаково заберуть…

— Я за землю сам кого хоч спалю! — зайшовся люттю Залусківський. — До своїх піду, до шанівських. Мене село підтримає. Кожен підтвердить, що пай мені віддав!

— Ну дивися, Ваня… Я тебе попередив.

Нечитайло вислизнув із хати Залусківського, а Іван так і лишився у коридорі сидіти.

Скільки так сидів — хтозна. Схаменувся, як Алка у коридор вийшла. Ну, чисто на базар зібралася — валіза, пакунки, пакуночки.

— Куди? — люто.

— Додому. До Шанівки.

— Та хоч під три чорти! — зметнувся, до Алки сіпається. — Звідки ти, сучка, знала, що мою землю забрати хочуть?

— Твою?! — розсміялася Алка. — Ех ти, чума ходяча!

— Звідки? — аж затрясся.

— Катя сказала…

— Яка ще Катя, дурна ти корово! — Залусківський за звичкою язика не втримав. Алка — лясь! Аж перекинувся.

Підскочив, та знову до Алки:

— Яка ще Катя?!

— Льонькина та Даринкина.

— А ця ще звідки…

— У мазанці живе… Мудра стала. Старошкіра. Геть усе чисто знає.

— Придушу малу гадюку! — заверещав.

Алка його за грудки вхопила:

— Оце знай, Ваня… Катерину зачепиш — уб'ю. Якби не вона, я б з тобою, пердуне невдячний, до скону мучилася!

— Та що ж вона тобі такого зробила?

— Виплакатися дала… І чаю.

— Щоб ви всі повиздихали, курви шанівські! — затрясся Залусківський. — Їдь, їдь… Однаково будеш без землі у своїй Шанівці бабратися!

— Подивимося, — відповіла Алка.

Розсміялася.

Та так дзвінко, що навіть Залусківський подумав: Господи, яка ж красива у нього дружина… була.

Того ж дня Залусківський рвонув у Килимівку. Та — до Тамарки.

— Тамара! А ходи-но сюди, голубко, — двері ногою відчинив.

Федька з Тамаркою та Федькова сестра, яка братові із сім'єю кімнату у своєму домі виділила, якраз обідати сідали.

— Тобі треба, ти й ходи, — незвично різко відказала Тамарка.

— Поговорити тре'… — знизив оберти Залусківський.

— Тут говори, — Тамарка йому. — У мене від сім'ї таємниць немає.

— Невже?! — аж підскочив Залусківський. — А як зі мною тягалася, твій Федір теж знає?

— Знає, що тягалася. Знає, що від біди…

— Це ж від якої біди? — зовсім ошаленів Залусківський.

— Ти чого прийшов? — встав із-за столу Федько.

Залусківський ледь утримав лють.

— Оце прийшов у твоєї сучки запитати… — Залусківський нахилився над Тамаркою. — А скажи, Тамарочка! Оце як ти в мене вчора гроші за паї брала, то вже знала, що є люди…

— Ваня! — усміхнулася Тамарка. — Я на цих людей працюю.

— Що?! — Залусківський аж сів. — Що ти кажеш?! Значить, ти вчора гроші взяла за ті паї, які у мене завтра відібрати спробують?

— Чого там «спробують», — хмикнула Тамарка. — Відберуть. Люди серйозні. Слава Богу, що відберуть. Хоч відкараскаюся від тебе! Устромляй тепер — хоч корові в зад! А до мене і не наближайся. Я тепер, Ваня, під таким захистом, що тобі й не снилося…

— Гроші віддай, — прохрипів Залусківський.

— Чи ти здурів? — розсміялася Тамарка. — Іди, Ваня… Їй-бо, іди від біди.

Залусківський до Тамарки був кинувся, та Федька не дрімав. Луснув Івана по голові кулаком — той і поплив.

Федька Залусківського надвір і вивів. — Іди, Іване. Як будеш проти нас із Тамарою якісь оборудки планувати, то згадай: я твого сина виховую. Хочеш лишити Тарасика без мамки й батька?

— Щоб ви усі повиздихали! — крикнув Залусківський. — Іди, Іване… — повторив Федька і повернув до хати.

Того вечора непохитний Іван Залусківський повернувся до порожньої хати в райцентрі та вперше напився без компанії. Сів до столу, поставив перед собою пластикову каністру із самогонкою і похмуро прикладався, доки вона не спорожніла.

Килимівка гула. Килимівські не могли повірити: у мазанці баби Килини віщує мала Катька із Шанівки?..

— Та це ж просто сміх! — казали.

— У це повірити неможливо! — додавали. — І чого це неможливо? — обурювалася Людка, найкраща подруга Катеринина. Оце так мріяла до міста перебратися, а батьки застрягли у Килимівці — хоч плач.

— Бо тільки старі — мудрі, а вона мала і дурна! — казали килимівські.

— Тре' сходити, провідати, — Людка їм.

— А не боїшся? Кажуть, собак розвела — отару!

— Ага! — сміялася Людка. — А дві кози ту отару стережуть…

Коли Людка таки зібралася до Катерини, Сергій причепився. — І я піду…

— Е-е-е, — Людка йому. — Ти що в Катерини забув? Чи, мо', закохався?

— От дурна… — Сергій почервонів. Удвох пішли.

Людка — хоробріша. Під мазанкою стала. На собак не зважати намагається.

— Катя! Це я, Люда… Чуєш? Чого ти там сховалася?

Катерина на поріг вийшла:

— Не кричи. Псів налякаєш, а вони потім тебе…

— Що?.. — настрахалася Людка.

— Налякають, — відказала Катерина. — Заходь… Людка вскочила, озирається:

— Ух ти! Та тут… — і, як звикла, руками — до книжок, до трав, до свічок. Катерина двері відчинила: — Іди, Люда…

— Та ти що? — Людка розгубилася. На подругу дивиться — впізнати не може. — Чуєш, Катька! Яка ти чудна стала… Чого ти тут закопалася? Хочеш, я батьків попрошу, щоб ти в нас пожила? До школи разом будемо… А які в мене журнали є… — Іди, Люда… — повторила Катерина.

— А правду кажуть, що ти лікувати можеш, як баба Кили-на? — Людка до дверей — задки, задки, а язика не втримає.

— Прощавай, мабуть… — сказала Катерина.

— Та ти що?! — Людці на голову не налазить. — Ми ж подруги… Хіба ні?

— Зайнята я… — Катерина їй. — А ти на мене не ображайся. Добре, Люда?

— Чекай! Я тобі про шанівських розказати хотіла… — І так знаю.

— Звідки?

— Прощавай… — і Катерина зачинила двері