Читати книгу - "РАЙ.центр"

— Ні, — відрізала Галка і зупинила катерок посеред ріки навпроти села.

— Що за дурість? Ти робиш мені на зло? — Галчина поведінка вивела Любу з рівноваги.

— Навпаки. Йду назустріч твоїм забаганкам, — відповіла Галка. — Можеш дивитися на те село і той берег скільки завгодно, якщо тобі так цього хочеться.

— Та ти просто знущаєшся з мене!

— А ти просто уже набридла мені!

— Тоді підпливи… Підпливи до берега! Висади мене і котися під три чорти!

Галка стала посеред палуби, закрутила чорне волосся на потилиці і сказала:

— На моєму катері ти мені наказувати не будеш. — Замовкла. Кинула погляд на блакитну воду, запропонувала: — Хочеш? Пливи…

Люба рвонулася було до борту, учепилася в нього, глянула у воду. Та так і заклякла. Галка спокійно пішла до каюти, довго копошилася, дзвеніла чашками, а коли вийшла, Люба досі стояла біля поручнів, дивилася на берег. Сутеніло.

— Надивилася? — ніби нічого не сталося, запитала Галка. Люба стисла губи, промовчала. Галка завела двигун, катерок подався далі.

— Ночувати далі за течією будемо, — пояснила Любі.

За годину катерок зупинився у зовсім дикому місці. «І не боїться?» — подумала Люба. А раптом… Раптом серед ночі підпливуть злодюжки на човні, залізуть на катер? Кричати марно — однаково ніхто не почує. Перелякалася. Спустилася в каюту. Галка лежала на дерев'яній лаві з заплющеними очима. «Не спить», — здогадалася Люба. Розстелила ковдру на сусідній лаві, заплющила очі, та страхи, якими сама себе налякала, змусили розплющити їх знов.

Встала. Пішла до дверей каюти і замкнула на замок. Все ж спокійніше. Сон все не йшов. Люба лежала з заплющеними очима і шукала слова, якими зранку спробує пояснити Галці свій несподіваний вибух. Ну… Такий стрес. Вона й досі не може пригадати усього, що з нею трапилося. Дивно, чи не так? Весь час виникає відчуття, ніби щось важливе зникає, не пригадується. Вона нервує. Один іспит в академії пропустила. Надолужить, звичайно. Але ж — і цим переймається. І взагалі. Життя геть змінилося. Вона змінилася. Так багато думок… Боялася перестати бути собою і… соромилася бути собою. Макс… Де відповіді? Вона вважала, Макс надто ідеальний для неї. Все чекала, виглядала — що зруйнує гармонію? А коли захотіла померти, коли топилася під мостом… Може, вона надто ідеалізувала його чи сама була надто ідеальною для нього? Люба знайде відповіді. Обов'язково знайде, адже повертатися доведеться. Так хочеться повернутися з відповідями. Відчувати себе упевнено, не помилятися, не оступатися, бо — скільки вже можна?! Макс… А раптом вона побачить його очі і забуде все? Все! І його батьків, і як він не рятував її…

Думки линули далі, далі. Люба заснула, так і не придумавши, що скаже зранку Галці.

П'яти живих душ вистачило, щоби в убогу халупу на Костянтинівській повернувся космос.

Іван Степанович сидів на проваленому дивані, розповідав з сумною посмішкою — отаку приблизно хату їхня бригада у Польщі винаймала. На вісьмох. Наймолодший у ванній спав, та то нічого, вони не скаржилися… Гоцик у кухні повкидав на сковороду залишки продуктів від сухарів і двох яєць до ковбаси і помідорів, притрусив меленим перцем — запіканка студентська, у Люби класно виходило, Гоцик вперше робить. Похмурий Макс стояв біля вікна, спостерігав за кумами — ті застигли біля увімкненого ноутбука, приголомшено роздивлялися банальну заставку на моніторі — білий тропічний острів посеред синіх океанських хвиль. «Схожі на Лілу з "П'ятого елемента" Бессона, — усміхнувся іронічно. — Такі ж розгублені й ошелешені». Наче у відповідь Максовим думкам, Свиря скептично закопилив губу, штовхонув Микишку.

— Годі, куме, чортам кланятися, бо затягнуть і викинуть у тому пеклі під пекучим сонцем посеред солоної води! Хочуть, кляті, щоби ми від спраги вічно мучилися, — не розгублено, не ошелешено.

Микишка відвів погляд від острова, наштовхнувся на похмурого Макса:

— Не сумуй, товаришу. Правда — сила. Був у нас один такий… Цеберком звали. Кухлями не пив, як звичайні вояки… Хоробрий був козак! А батько Цеберків, гаспида онук, з ляхами злигався, так, коли того злодіюку за ноги повісили, Цеберко з такою силою коня за шию ухопив, що з кінської шиї кров полилася, а Цеберко сльози не пустив.

Свиря згадав, збудився. Забігав. До Микишки.

— Ой, куме, лихо… Як ми зрадників покараємо? Господь всемогутній з нами таку дурню утнув, що не можемо козолупів зупинити. Не бачать нас іроди!

Макс слухав і просто не вірив власним вухам.

— Чекайте, хлопці… Невже ви дійсно збираєтеся мого батька… убити?

Куми заклякли, перезирнулися зі здивуванням неймовірним: а може бути інакше? Слів не знайшли — одночасно кивнули Максові.

— Не тривожся, товаришу, — Микишка йому. — Знаємо, як зробити, щоби не мучився. Підкажемо.

— А по мені, хай би помучився, — Свиря нервово. — Він славу серденятську спаплюжив. Добре ім'я во гріх привів. Прив'язати козолупа до гармати, у пащу литого свинцю! Чи би, приміром… — Замовк, носом повів. — О! О! Смачними наїдками запахло…

Макса по плечу — лясь!

— Повечеряємо, товаришу?

Повечеряємо?! Макс дивився, як завзято куми хапали руками шматки гарячої, схожої на екзотичну яєчню, мішанини, як дядько ніяково, ніби соромився, відклав малий шмат, як Гоцик по-хазяйськи обмежився мінімумом, і досі не розумів, що за дивні події привели його у цей окремий простір, де язики незрозумілим чином розв'язуються, думки набувають чітких обрисів, а вирішені справи не обтяжують спогади.

— Я оце тільки зараз зрозумів, куме Микишко, нащо Господь нас в Україну повернув, — сказав Свиря. — Зрадників зничтожити. Трійко вже! Трійко! Той Ромко, що на нашого жида схожий, Коноваленко, що поважного чоловіка Івана Степановича катував, і батько нашого товариша, який себе за сердюка видавав.

— І як ми їх зничтожимо? — на повному серйозі запитав Микишка.

Свиря розсміявся, показав на лікаря, Гоцика і Макса.

— Егей, куме! Ціле військо маємо! Хай чисті душі самі обирають, кого у пекло відправлять. Ти поміркуй! Злодюг троє, і чистих душ — не менше. Оце Богова задумка. Іроди повинні знати — кожного кара знайде.

Макс, Гоцик і лікар перезирнулися. Лікар лисину почухав.

— Ви, хлопці, теє… Думаю, для іншого задуму прокинулися, — глянув на насторожених серденят. — Може, аби дівчину врятувати. Мене з пастки витягти.

Макс почув про Любу.

— Знаєте, де дівчина?

— Знаємо, — сказав Свиря. — За ніччю, коли негодяще топилося, ще ніч була… Потім день. І в той день бачили її на човні чималому. Вверх за течією пливла. До Десни, — поспіхом, та до справи. — Невже не будете злодіюк карати? Тоді — самі зрадники. А це уже — непогана новина, бо ми