Читати книгу - "РАЙ.центр"

— Кум як літав, так бачив — на човні вгору за течією рухалася.

Макс і Гоцик перезирнулися. Тільки тепер, здається, звернули увагу на дивний Микишчин одяг, та цьому можна було би знайти логічне пояснення. Приміром, хлопець — з етноколективу, тільки-но відпрацював програму в нічному клубі. А от розмови дивували.

— Кум — льотчик? — спитав Гоцик.

— Це що? — обернувся Микишка до лікаря.

Іван Степанович всадив Макса з Гоциком на диван, наново поприкладав до синців лід.

— Спробую пояснити, хоча що тут пояснювати? Тут — або вірити, або ні. Я сам попервах лякався дуже…

— Та кажіть вже! — глухо попросив Гоцик.

— Це козак. Точніше козаки… Другий у розвідку пішов. Козаки гетьмана…

— …Божою милістю гетьмана Війська Запорізького Петра Дорофійовича Дорошенка, — проголосив Микишка. — Старшини серденятських загонів — Микита Сердюк та кум мій Свирид Сердюк.

— Сердюки? — ніяково усміхнувся Макс.

— Сердюки!

— І я Сердюк!

Микишка ледь посміхнувся, простягнув Максові руку.

— Помагай Біг, товаришу. Давно тебе шукали.

Вражений Макс потис Микишчину долоню. Скептично глянув на лікаря.

— Вони не… теє… Не нинішні козаки… — розвів руками Іван Степанович. — 3 давнини…

— Триста сорок років при деревах спали, — пояснив Микишка. — Чисті душі нас бачать, грішні — ні.

Макс із Гоциком знову перезирнулися і саме в цю мить, попри усі закони фізики, крізь зачинені двері до кабінету увірвався кум Свиря.

— Куме! Куме Микишко! А що за хлоп'яки? Бачать нас? Бачать?

Ох і зрадів. Навколо хлопців забігав.

— З ким билися? З ляхами? — на синці та подряпини.

— Я так собі міркую, куме Свиря, — Микишка йому. — Розкажи, куди Гетаут поділася.

— От ти знову про те негодяще! — сіпнувся Свиря. — І згадувати шкода. — До лікаря: — Хоронитися час, поважний чоловіче. Бо той Ромко, що на нашого жида схожий, та той Сердюк, якого ви усе нахвалювали, радилися, як вас нагло вбити і тіло на околиці кинути. А ми проти них — безсилі. Як той Ромко з тим Сердюком злодійські плани складали, так я й під ноги їм кидався, і за руки хапав — не бачать, козолупи! — Микишці: — Ламай двері, куме Микишко, бо загине поважний чоловік ні за цапову душу!

У Макса з Гоциком щелепи відвалилися. Слухали і не могли второпати: що відбувається? Хто ці божевільні? Звичайно, Свирин прохід крізь двері переконував, але після Гудіні професіонали навчилися і не такі фокуси демонструвати.

— Рома Шиллєр і мій батько планують убити Івана Степановича? — врешті подав голос Макс. — Ви це хотіли сказати?

Свиря крутнувся до Микишки. У Макса пальцем тицьнув. — Сердюк?

Микишка кинув.

Свиря усміхнувся.

— Помагай Біг, товаришу! Погана тобі новина — батько твій не сердюк. Зрада у серці. Очі сліпі. Не побачив мене, отож дізнався я про плани його злодійські. Катувати його не будемо, але й жити не дамо.

Ніж для паперу, у Коноваленка поцуплений, дістав.

— Ось! Під ребра в серце!

— Та навіщо депутату вбивати мене? — сумно спитав лікар.

На цій високій-ноті двері відчинилися і до розкішного, але вже трохи розгромленого кабінету увійшов Володимир Гнатович Сердюк.

Картинка — ще та: Посеред кабінету закляк дядько. На дивані сидить Макс із синім від синців лицем, поруч — незнайомий міцний хлопець із так само побитим обличчям. І дивляться не на Сердюка, а ніби на те, що біля нього.

— Ну, Максе… Налякав так налякав. — Володимир Гнатович зробив крок у кабінет, причинив двері. — Пішли… Товариша твого додому довеземо, якщо треба.

— А Іван Степанович? — Макс врешті перевів погляд на батька.

Дядько ніяково посміхнувся і з питанням в очах глянув на Сердюка.

Сердюк зробив вигляд ніби тільки-но побачив лікаря.

— А, Іване Степановичу! Рома розповів мені про ваші пригоди у столиці. Не втомилися? Додому не хочете?

— Попередити вас хотів, що ваші недруги…

— Ну навіщо вам наші марудні справи, шановний? — ледь стримуючи роздратування, перервав його Сердюк. — Збирайтеся додому. Рома організує вам квиток, посадить на потяг…

Володимир Гнатович жестом покликав Макса й Гоцика за собою, пішов до дверей.

— Пішли, хлопці, пішли… Час матерям в очі подивитися….

— А як же інші? — почув за спиною голос Макса.

Зупинився. На сина з тривогою.

— Що маєш на увазі, Максе?

Макс знизав плечима, показав на простір біля Сердюка.

— А цих… нащо тут лишати?

Сердюк озирнувся — нікого. Більше розтривожився.

— Ти бачиш когось, синку?

— А ти ні? — Макс йому з викликом.

Володимир Гнатович перелякався за сина.

— Синку… Заспокойся… Я все розумію… Такий стрес. Водолази вчора день до ночі…

Макс гірко усміхнувся батькові, махнув на нього рукою, мовляв, годі, годі…

— Я у тебе заночую, — сказав Гоцику.

— Лікар з нами, — відповів Гоцик, показав на кумів. — І сердюки… — Хлопці, годі жартувати. — Володимиру Гнатовичу здавалося — хлопці просто розігрують його. Ось зараз зупиняться, розсміються в обличчя. Та Макс жестом покликав за собою круглого, як гарбуз, дядька, і трійця посунула до дверей.

Володимир Гнатович розлютився. Говорив-трусився:

— Ну… Добре. Бачу — живий, здоровий… Йдіть. У клуб там, пивка… А ми з Іваном Степановичем по стограм… Обговоримо, що за чорти Максу вбачаються… Так, Іване Степановичу? Ви, як лікар, можете пояснити…

Кум Свиря заволав од обурення.

— А! Що казав? Зрада! Зрада…

Лікар розгубився — то на Сердюка, то на серденят із Максом і Гоциком.

— Та я… мабуть, піду… Дякую, звичайно…

— Я сам Івана Степановича проведу, — гірко мовив Макс.

Сердюк сіпнувся до сина, вхопив за грудки.

— Я на тебе працюю, щеня! Пішов звідси! Матері поплачешся про свої любові, а мені за твоїми «любов'ями» хвости підбирати. Ми з тобою вдома про все поговоримо, а зараз — пішов!

Макс вирвався, очі потемніли.

— Нема мені про що з тобою говорити! Лікаря стерегтиму! Не чув? Кажуть, його хочуть убити.

Макс відштовхнув Сердюка і першим вийшов з кабінету. За ним — куми, лікар. Останнім ішов Гоцик. Повільно сунув, наче перевіряв — нікого не забули?

Ніч запропонувала дивну забаву — змусила мільйон зірок шукати собі на землі люстерко. Десна відгукнулася: вгамувала слабкий вітер, відігнала комах від води, затамувала подих, поверхня стала чистою і гладкою, ніби темне скло. Мільйон зірок віддзеркалилися у воді, тому катерок, що стояв на кітві посеред ріки, здавалося, застряг серед Всесвіту.

Люба і Галка лежали в каюті на твердих дерев'яних лавах. У круглий ілюмінатор заглядала ніч, підсвічувала собі зірками, аби краще роздивитися двох юних дівчат, що лише робили вигляд, ніби сплять. Була причина. Під вечір Люба запропонувала пристати до берега біля невеличкого села. Купити свіжого молока, домашнього сиру, хліба. Відчути себе