Читати книгу - "Королівська обіцянка"

Принц-саламандра мало не тяг на собі принца-бранця. У темряві печери той зняв пов’язку з очей, але сили його давно вичерпались.

— Швидше! — крикнув Уйма. — Миттю через рів, я піду останнім!

— Розв’яжи мене, інакше мені не дійти, — повторив принц-деспот.

Я провела набалдашником посоха по ременях, що стягували його руки. Ремені впали. Руки повисли нерухомо. Я згадала, як звільняла Максиміліана, тільки той був худючим низьким хлопчиськом, а цьому я ледве діставала до грудей.

— Дарма, — пробурчав Уйма. — Нумо вперед.

— Я за тобою, — сказав йому принц-деспот.

— Ага, зараз! — Уйма вишкірився. — Пущу я тебе за спину, помрій! Ану пішов, якщо падаллю не хочеш бути!

На мій подив, принц-деспот послухався. Почвалав з каменя на камінь — ноги в нього були довгі, він ішов легко й упевнено, встигаючи на ходу розминати занімілі руки. Я подумала: як швидко він отямився! Нам на правилах дорожнього руху розповідали, що якщо надто довго тримати на руці джгут — рука може навіть відмерти…

Чи хотів Оберон, щоб заради його обіцянки когось полонили, зв’язували, силою тягли під вінець?

Я сповзла з краю рову, зістрибнула на камінь і зачула запах. Принц-чума був уже тут. Він заходив у тунель, який ми щойно проминули.

А якщо він прорветься крізь Печатку слідом за нами?!

Думка була такою страшною, що я завмерла на секунду. Уймі довелося підштовхнути мене в спину:

— Заснула?!

— Ми не можемо… — я задихалася. — Якщо він… Ми повинні…

— Уперед! Уперед!

Я замружилася від страху й подумала: якщо не встигнемо — роздушу ключ. Наступлю на восковий відбиток Гарольдового пальця, щоб чума не міг пройти й ніхто не міг пройти… Ой леле!

Я впала, забила коліно. Підвелася. Ось уже край рову, залишилося тільки узятися за нього руками, підтягтися…

Бракує сил. А позаду дужчає запах. Як уві сні: за тобою погоня, а ти не маєш сил поворухнутися.

— Давай!

Уйма, сопучи, підсадив мене й з надзвичайними труднощами вибрався сам. Залишалося зовсім трішечки. Вперед по вузькій печері, похмурій і сирій, як справжнє загробне царство… Тут десь має бути пласка скеля, з глибин якої ми з Уймою проникли в цей світ. Де?!

Я обернулася праворуч, ліворуч… Нагромадження каменів, сталактити й сталагміти, як зімкнені ікла, а де ж ця чорна скеля?!

— Ліно, де ви? Я нічого не бачу… — голос принца-саламандри. Він стояв за десять кроків від мене й витріщався в темряву. Біля його ніг лежав принц-бранець. Здається, знову без свідомості.

— Сюди!

Обернувшись, я побачила Максиміліана. Досі ще ніколи я так не раділа його появі. Некромант стояв, розставивши ноги, хижо подавшись уперед, очі його блищали. Він був схожий на воротаря, а за його спиною темніла та сама пласка скеля з убитими в неї скобами.

— Давайте ключ! Заради всього святого, швидше давайте ключ!

Уйма зняв з пояса шкіряний мішечок. Мені здавалося, що людожер ледве рухається. Дуже повільно — зубами — зриває тонкий ремінець-зав’язку. На долоню йому лягає восковий відбиток — великий скарб, за яким у цьому світі було стільки мисливців…

Ключ лежав на Уйминій долоні. Максиміліан дивився на нього, як страшенно голодний хижак на рожеву ніжну дичину. І принц-деспот перестав себе контролювати — у його очах запалали жовті вогники, які наганяли жаху.

— Дай! — некромант кинувся вперед, але Уйма вчасно прибрав руку.

— Я сам.

Учепившись у скоби, він піднявся метри на два й приклав восковий відбиток до скелі.

Нічого не сталося. Запах смерті ставав усе сильнішим: напевно, принц-чума перетинав рів.

Може, ми зіпсували відбиток? Перегріли, розплющили, стерли, адже це всього-на-всього віск! Спершу я тягала його в кишені, потім Уйма на поясі, у сні й у бою, і… — у мене похололо все всередині, — і в країні вулканів! Адже там така спекота… Ключ розплавився! Усе пропало!

— Повертай, — напружено зашепотів Максиміліан. — Лінії не збіглися. Просто повертай. Вона відкриється, ось побачиш!

Волосаті пальці Уйми повільно повернули відбиток.

Я обернулася. Ще секунда — і принц-чума опиниться поруч із нами.

— А-ах!

Вони зітхнули одночасно. Принц-саламан-дра підняв до стелі зелені очі, мені здалося, він готовий заплакати. Некромант заверещав і завис на залізних скобах. А перед Уймою — над усіма нами — зайнявся вогник, побільшав, розплився веселковою плямою — і ось це вже діра в стіні, і ось уже можна в неї пролізти!

— Пусти! — Максиміліан вчепився в Уймині штани. — Пусти!

Людожер узяв хлопчиська за комір і важко перекинув його через веселковий край люка, що відкрився. Потім зістрибнув униз, підхопив принца-бранця й поволік його до скелі. Пляма світла мигнула й повільно почала скорочуватися, наче крижаніла ополонка. Уйма, рикнувши, скинув у люк принца-бранця й принца-саламандру, який саме наспів.

— Ліно!

Я побачила його простягнену волохату долоню і, зручніше перехопивши посох, ступила крок у його бік, але в цей момент принц-деспот кинувся, наче вовк, і я відлетіла назад.

Принц-деспот ухопив Уйму за руку й рвонув так різко, що людожер зірвався й гепнувся на кам’яну підлогу. Принц-деспот підлетів до отвору в скелі, обернувся й вишкірився:

— Удачі.

Щілина зменшувалася все швидше. Принц-деспот забарився, наче вичікуючи, поки вона затягнеться сильніше, а потім ковзнув на той бік; його прощальний погляд був спрямований за моє плече.

Я обернулася. Принц-чума стояв кроків за двадцять і дивився мені в очі.

— Ходи! — я виставила перед собою посох.

Він похитнувся. Відстань між нами скоротилася вдвічі. Я не зможу заподіяти йому шкоди, але, напевно, зможу затримати, поки діра в скелі не затягнеться…

— Ліно!!!

Руки людожера згребли мене за штани й куртку. Уйма закректав, просто перед моїми грудьми опинилися іржаві скоби в скелі.

— Ходи!

Стискаючи однією рукою посох, перехоплюючи скоби зубами (боляче і з присмаком металу в роті), я піднялася до віконця, що стрімко звужувалося. Перекинула ногу через веселковий край. Оглянулася.

Людожер стояв під скелею, спиною до сходів, перегородивши її власним тілом. Принц-чума був за кілька кроків від нього.

— Ні!

Я важила в п’ять разів менше за Уйму і, звичайно, за законами фізики ніяк не могла зробити того, що сталося наступної секунди. Уже провалюючись крізь Печатку, я простягнула Уймі посох. Людожер учепився в нього, і я рвонула посох на себе — саме тієї миті, коли від світлого прорізу залишилася дірочка завбільшки із супову тарілку.

«Головне, щоб пролізла голова»…

Навряд чи все це втнула я. Це зробив посох Оберона.

Уйма перевалився через веселковий край, просочився, як кисіль, крізь діру, і всією вагою впав на мене. А з того боку, крізь Печатку, що затяглася, проникла рука з відшліфованими довгими нігтями… Завмерла перед моїм обличчям…

І зісковзнула назад.

Проріз закрився.