Читати книгу - "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Панна Цап люто витріщилась на нього, потім обернулася до Малого.

— Слухай, хіба твоя мама казала, що ми маємо годувати цього осоружного хлопчиська? Невже він справді має в нас їсти?

Малий, як завжди, почав затинатися.

— Принаймні мама думала… що Карлсон…

— Так чи ні? — перебила його панна Цап. — Казала твоя мама, що Карлсон має в нас їсти?

— Принаймні вона хотіла, щоб він… — знов озвався Малий, та панна Цап рішуче відрубала:

— Відповідай, так чи ні! Невже важко відповісти так чи ні на таке просте питання?

— Кажи «так»! — втрутився Карлсон, тоді обернувся до панни Цап. — Ось я завдам вам просте питання, і ви самі побачите, чи легко на нього відповісти. Слухайте! Ви вже перестали пити вранці коньяк, так чи ні?

Панна Цап засопла, мало не задихнувшись. Вона хотіла щось сказати, проте не змогла.

— Ну, то як? — вів своєї Карлсон. — Ви перестали пити вранці коньяк?

— Авжеж, перестала, — швидко сказав Малий.

Він щиро хотів помогти панні Цап, та вона ще дужче розсердилась.

— Певне, що ні! — люто крикнула вона.

Малий злякався.

— Ні, ні, не перестала, — поправився він.

— Мені прикро таке чути, — сказав Карлсон, — бо пияцтво завдає багато лиха.

У панни Цап забулькало в горлі, і вона опустилася на стілець.

Та нарешті Малий знайшов, що відповісти:

— Вона не перестала, бо ніколи не починала, розумієш? — докірливо сказав він Карлсонові.

— А хіба я казав, що починала? — відповів Карлсон, тоді обернувся до панни Цап: — Тепер ви самі бачите, що не легко відповісти так чи ні… Дайте мені оладок!

Та коли й було щось на світі, чого панна Цап не хотіла робити, то це давати Карлсонові оладок. Люто бурмочучи, вона підбігла до дверей, відчинила їх навстіж і крикнула:

— Геть звідси! Геть!

І Карлсон пішов собі. Пішов гордо й велично.

— Я йду, — сказав він. — Залюбки. Не тільки ви вмієте пекти оладки!

Коли він зник, панна Цап довгу хвилю мовчки сиділа, просто відпочиваючи. Потім занепокоєно позирнула на годинника:

— Чогось довго нема твого дядька Юліуса. А що, як він заблукав? Адже він не знає добре Стокгольма.

Малий також занепокоївся.

— А й справді, що, як він не може втрапити додому?

Тієї миті в передпокої задзвонив телефон.

— Це, мабуть, дядько Юліус хоче сказати нам, що він заблукав, — мовив Малий.

Панна Цап пішла до телефону, а Малий і собі з нею.

Одначе то був не дядько Юліус. Малий зрозумів це, як панна Цап сказала дуже неприязним голосом:

— Ага, це ти, Фрідо? Як ся маєш? Ніс у тебе ще є?

Малий не хотів дослухатися до чужих телефонних розмов, тому пішов до своєї кімнати і сів читати книжку. Але все одно чув бурмотіння з передпокою. І те бурмотіння тривало щонайменше хвилин десять.

Малий зголоднів. Він хотів, щоб панна Цап скінчила бурмотіти і щоб вернувся дядько Юліус, аби можна було сісти до столу. Йому вже кортіло щось попоїсти. І тільки-но панна Цап поклала трубку, Малий вибіг у передпокій сказати їй про це.

— Ну добре, ходімо, — зласкавилась панна Цап і рушила перша до кухні. Але в дверях раптом спинилася. Її огрядна постать заслоняла весь отвір, тож Малий нічого не бачив. Тільки почув її сердитий крик. І як зацікавлено висунув голову з-за сукні, щоб дізнатися, чого вона кричить, то побачив Карлсона.

Той сидів собі коло столу і спокійнісінько їв оладки.

Малий злякався, що панна Цап уб’є Карлсона, бо на таке скидалося. Але вона тільки підбігла до нього й схопила тарілку з оладками.

— Ти… ти… шибенику! — крикнула вона.

Карлсон легенько вдарив її по руці.

— Лишіть мої оладки! — закричав він. — Я чесно купив їх у Ліндбергів за п’ять ере.

Він роззявив рота і запхнув у нього цілу купу оладок.

— Як я вже сказав… не тільки ви вмієте пекти оладки. Треба лиш непомітно пошукати — і десь та знайдеш їх.

Малому аж шкода було панни Цап, так вона розгубилася.

— А де ж… де ж тоді мої оладки? — простогнала вона, озираючись по кухні.

Ось стоїть тарілка з-під оладок, але порожня-порожнісінька. І це знов розлютило панну Цап.

— Клятенний хлопчиську! — крикнула вона. — Ти їх теж поїв!

— Уявіть собі, що ні, — невинно відповів Карлсон. — Завжди все на мене звертають.

Ту мить на сходах почулася хода. Мабуть, аж тепер уже дядько Юліус. Малий зрадів з двох причин: і що сварка скінчиться, і що дядько Юліус не заблукав у міській товкотнечі.

— Добре, що він таки втрапив додому, — сказав Малий.

— Хай дякує, що мав слід, куди йти! — озвався Карлсон. — А то б нізащо не втрапив.

— Який слід? — запитав Малий.

— Той, що я йому лишив, — відповів Карлсон. — Бо я найпослужливіший у світі.

Та дядько Юліус уже подзвонив у двері, панна Цап поспішилася відчиняти, а Малий побіг і собі зустрічати дядька Юліуса.

— Прошу, заходьте, пане Янсоне! — сказала панна Цап.

— Ми думали, що ви десь заблукали, — додав Малий.

Проте дядько Юліус не відповів їм, натомість суворо запитав:

— Чого це в цілому будинку на кожній клямці висять оладки?

Він підозріло глянув на Малого, і той злякано промимрив:

— Може, то Йон Блунд…

Та враз він повернувся й побіг назад до кухні сказати Карлсонові кілька теплих слів.

Карлсона в кухні не було. Тільки стояли дві порожні тарілки з-під оладок і на цераті з того боку, де він сидів, лишилася крапля варення.

Дядькові Юліусові, Малому й панні Цап довелося снідати кров’янкою.

Але вона теж смачна.

Якраз Малий і побіг униз до молочної крамниці по кров’янку. Він не відмовлявся, коли панна Цап загадала йому йти, бо дуже хотів побачити клямки, прикрашені оладками.

Та оладок піде не було. Малий оббігав усі поверхи й оглянув усі клямки, але хоч як придивлявся, а не знайшов жодної оладки і вже почав думати, що дядько Юліус усе вигадав.

І аж як зійшов униз, то побачив Карлсона, що сидів на сходинці і їв оладки.

— Добрі оладки, — сказав той. — Наш Юлій Любиказка тепер обійдеться без сліду, бо вже знає дорогу.

Карлсон захихотів.

— А хатній цап несправедливий. Каже, що я з’їв оладки, хоч я невинний, як ягнятко. А коли так, то я любісінько їх із’їм.

Малий засміявся.

— Ти, Карлсоне, найкращий у світі поїдач оладок, — сказав він.

Потім він щось згадав і відразу споважнів.

Малий згадав ту жахливу розмову, що підслухав сьогодні в парку. Аж тепер він нарешті розкаже про все Карлсонові.

— Я гадаю, що Філле