Читати книгу - "Три листки за вікном"

таки порожньо, і він побіг по дорозі, плескаючи босими ногами по куряві. Від того збивався буруватий пил, який здіймався, наче дим, угору. В поросі постать утікача почала розтавати, заслонюватись і щезати; сутінки, які вийшли з трав, ще згустили той дим, зробивши з утікача тільки тінь. Тінь бігла без напруження, підстрибуючи і наче летючи над дорогою, але ходи не збавляла. Піт висіявся на Петровому обличчі – і був то холодний піт. Дорога починала стелитися м'яко й пухко, і від того пропадав тупіт ніг. Трава довкола заспокоїлася, і мертва тиша прийшла у степ. Зникли міражні звуки погоні, але Петро не зупинявся. Біг, і серце його, звикле до руху, билося зовсім рівно. Вряди-годи позирав у небо і побачив нарешті місяць. Той запалав іржаво-золотистим сяйвом, холодним рудуватим полум'ям, і на цілий степ раптом стало чути один звук – калатання серця втікача.

ВІРШІ, ЯКІ Я, ПЕТРО ТУРЧИНОВСЬКИЙ, НАПИСАВ У ВІТРЯНУ НІЧ

Дорога невідома тягнеться до краю,

Початок її в небі, де кінець, не знаю,

Побачив я сьогодні: починався день,

Цар-вуж в короні злотній, вилізши на пень,

Сльозу-перлину ясну тихо вигрівав,

А я чогось весь ранок був ходив, шукав:

Чи зілля, може, може, квітку несмертельну,

Відтак знайшов дорогу я лише пустельну.

ВІРШІ ПРО СВІТ

Світ навколо точить коло, крутить, колобродить,

Вітер стиха тужно диха, мов людина, ходить.

Щось упало, поламалось щось в душі чи в світі,

Опускають, квіт скидають вже й осінні квіти.

Коло котить, коло бродить, коло скрізь, в усьому,

Тишу п'ю я і сумую у порожнім дому.

Щось з'явилось, покотилось, щось живе, забуте,

Щось шепоче, мружить очі, добре, гарне, любе.

Щось велике, хоч безлике, щось, як помах крильний.

Як пізнаєш, покохаєш, станеш вільний, сильний.

Цю дорогу топчуть ноги, що то за причина?

Світ кидає і не знаєш, чи не йдеш до згину.

Зупинися, озирнися, зрозумій щось в ньому,

Щоб не з'їло, не спалило, як вогонь солому.

Світ навколо точить коло, крутить, колобродить,

Вітер стиха тужно диха, мов людина, ходить.

Все з'явилось, зрозумілось, – ще чогось бракує.

Все пізналось, поладналось – смуток серце чує.

Що там в тиші тужно дише, що за звук там знову?

Цокіт кінний, цокіт кінний, цокіт загадковий.

Прислухаюсь, напиваюсь того цоку з тиші –

І малію, й сутенію, бо то звук із виші.

Не впізнаю, не вгадаю таємничу мову,

Тож сумую, тишу п'ю я у порожнім дому.

РОЗДІЛ III

Петро утеклий другий

1

– А що, Петре, – почувся голос із темені, – добре тобі живеться з молодою жінкою?

Петро зупинився, наче хто його вдарив, і різко повернувся на той несподіваний голос.

– І хочеться тобі з мене кпити, Горпино? – спитав прикро.

– Чого ж кпити, Петре, коли твоє життя й мені на очі сльози вибиває…

Стояв серед вулиці, майже розмитий темінню, і тільки його русявий чуб білів.

– Бачиш, – сказав тихо, – зачепила-таки мене… А я й сам збирався до тебе заговорити…

– Нащо?

– Не знаю. Хотів перемовитись із тобою. Але де ти? Довкола було так темно, що він не бачив і за крок од себе. Стояв, наче в глибокій ямі, а вона в другій ямі, і розділяла їх земляна стіна.

– А що з того, що бачитимеш мене? – сказала Горпина. – Чи легше тобі буде, чи й мені?

– Хіба не знаєш нічого про мою жінку? – спитав він.

– Знаю, Петре. Саме тому й заговорила до тебе…

– Ще не забула мене?

– Хто ж таке забуває?

Він удихнув широко в груди повітря, і здалося, що воно цвіле, пріле, бозна-яке. Неподалець задзвенів ланцюг: хтось брав воду чи собака бігав по дворі.

– Чого ж мовчиш, Петре? Мав щось мені сказати.

– Мав, – відповів він. – Таке мені в душі колотиться. Давно те в думці…

Але він не сказав, що хотів. Неподалець зашелестіла одежа – з темені висувалася темна постать. Впізнав відразу Марію Тимофіїху і відсунувся до тину, майже злившись із ним, тоді як постать сказала голосно і владно:

– Це ти тут з кимось балакаєш, Горпино?

Але ніхто на це не відповів, і важка тінь похиталася до воріт. Тоді з-за тину висунулися прохолодні дівочі руки в білих рукавах і вклали Петру до рук якусь посудину.

– Поласуй, – прошепотіла Горпина. – Жінка тобі такого не дасть…

– Що це? – спитав Петро так само пошепки.

– Лубка з приливаними чорницями, – сказала Горпина. – Те, що ти найбільше любив парубком…

2

Марія Тимофіїха зайшла у двір до Петра Легенького, щоб перемовитися словом-другим з жінкою Легенького Тетяною. Вона побачила руку, що висунулася з повітки, – там спав на солом'яній підстилці сам Петро. І, може, не звернула б уваги на ту руку, коли б не була вона чорна. Тимофіїха навшпиньках наблизилася до повітки і придивилася: рука була вимазана чорницями. Очі Тимофіїшині скочили по повітці і спинилися на лубці, котра стояла на землі, – була та лубка зсередини також чорна. Гостра підозра спалахнула в Тимофіїшинім серці, і вона позадкувала, намагаючись ступати якомога тихіше. На вулиці побігла, розметуючи одежу, і хоч її гукнула зі свого двору Проциха, жінка шевця Проця, Марія нічого того не дочула. Ввірвалася вихором у своє обійстя, та не побачила перестрашених очей власної дочки, не спинилася, а метнулася до комірчини, де мала стояти зовсім така сама лубка з приливаними чорницями, яку побачила в Петра Легенького. Тимофіїха вдарила руками в боки й аж побіліла. Стояла й ворушила вражено губами. Тоді плеснула дверима комірчини, аж посипалася зі стін глина, і широким, сягнистим кроком подалась із двору, хоч дочка її аж двічі огукнула. По дорозі зустріла Палажку Пашинську і на ходу сказала до неї:

– Ходімо, Палажко, зі мною на ратуш. Злодія викриватиму!

Палажка Пашинська охоче приєдналася до Тимофіїхи, і вони вже вдвох не йшли, а майже бігли. Дорогою до них долучилися Орищенчиха, Горська й Сердючиха. Вони не вислухали, а випили схвильовану оповідь Тимофіїхи, і, поки слухали, до них підбігло ще кілька жінок. Не всі з них пішли на ратуш, деякі відстали від походу, метнувшись, маючи кунтушами й намітками, по своїх дворах.

Діялося це в гарячу пообідню пору, коли сонце пряжило так, що майже всі жителі містечка солодко спали. Подрімував і міський писар Степан Кошанський, тож коли ввірвалась у ратуш Тимофіїха і затарабанила, закидаючи Кошанського словами, той не зразу дібрав, про що йдеться, За спиною Тимофіїхи товклися кілька жіночок і поривалися й собі вставити слово, і Кошанському треба було струснути головою,