Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

блукаю тут серед тиші, де мене пожирає палка пристрасть, яку я можу задовольнити лише за твоєї допомоги. Наші дороги не розійдуться доти, поки ти не пообіцяєш виконати мою вимогу. Я самотній і нещасний; жодна людина не захоче наблизитися до мене, але створіння, що буде настільки ж потворним, як і я, ніколи не відвернеться від мене. Моя подруга повинна бути такою, як і я, вона має бути потворною. І створити її мусиш ти».

Розділ 17

Чудовисько замовкло, зупинивши на мені погляд в очікуванні відповіді. Але я почувався враженим, розгубленим, не міг зібратися на думці, аби цілковито осмислити його вимогу. Тоді монстр повів далі:

— Ти маєш створити для мене жінку, з якою ми б змогли жити, почуваючи одне до одного прихильність, яка мені так потрібна. Це здатен зробити тільки ти, і я маю право вимагати від тебе те, в чому ти не можеш мені відмовити.

Проте остання частина його розповіді знову розбурхала мій гнів, який, здавалося, на певний час затих, поки він розповідав про своє мирне життя в халупці, та коли ж він вимовив свою пропозицію, я більше не в змозі був боротися зі своїм гнівом.

— Я категорично відмовляюся, — відповів я, — і жодні тортури в світі не змусять мене змінити своє рішення. Ти можеш зробити мене найнещаснішим із людей, але ти ніколи не змусиш мене впасти так низько у власних очах. Дати життя іншому створінню, схожому на тебе, щоб ви разом спустошували світ! Геть від мене! Я дав тобі відповідь; ти можеш піддати мене тортурам, але я ніколи не погоджуся.

— Ти помиляєшся, — відповів монстр, — замість погрожувати тобі, я ліпше наведу тобі розумні аргументи. Я жорстокий, тому що я жалюгідний. Хіба не тікають від мене, хіба не ненавидять мене всі люди? Навіть ти, мій творець, з радістю знищив би мене; зрозумій це і скажи мені: чому я маю жаліти людину більше, ніж ця людина жаліє мене? Ти б навіть не вважав себе вбивцею, якби тобі вдалося скинути мене в одну з льодяних прірв і знищити моє тіло — творіння твоїх власних рук. Чому ж я повинен жаліти людей, коли вони зневажають мене? Нехай би людина жила зі мною в дружбі та злагоді, тоді я замість зла чинив би їй тільки добро та зі сльозами дякував би тільки за те, що вона приймає його. Але це неможливо — людські почуття зводять нездоланну для нашого союзу перешкоду. А я не можу змиритися з цим, наче підлий раб. Я помщуся за всі свої образи; оскільки мені не дано вселяти любов, я викликатиму страх; і перш за все у тебе — мого заклятого ворога, мого творця, до якого я присягаюсь у незгасимій ненависті. Стережися: я зроблю все, щоб знищити тебе, і я не заспокоюся доти, доки не спустошу твоє серце і ти не проклянеш годину свого народження.

Диявольська лють горіла в його словах, а його обличчя здавалося потворною гримасою, яку не міг витримати людський погляд; проте досить скоро він заспокоївся та повів далі:

— Я хотів переконати тебе. Моя лють тільки шкодить мені самому, оскільки ти ніяк не збагнеш, що саме ти — її причина. Якби хто-небудь поставився до мене із ласкою, я відплатив би йому стократ і сторицею; заради одного створіння я примирився би з усім людським родом! Але це — нездійсненна мрія. Хоча те, що я благаю у тебе, цілком розважливо та скромно: мені потрібна істота протилежної статі, така ж жахлива, як і я; це невелика радість, але це все, що я можу отримати, і я задовольнюся малим. То правда, через власну потворність ми почуватимемося відрізаними від решти світу, але завдяки цьому ми ще дужче прив’яжемося одне до одного. Наше життя не буде щасливим, але воно буде чистим і позбавленим страждань, які я відчуваю зараз. О мій творець! Зроби мене щасливим, дозволь мені відчути вдячність до тебе за одну-однісіньку ласку! Дозволь мені впевнитися, що я здатен хоча б у кого-небудь викликати співчуття; не відмовляй мені у моєму проханні!

Я був зворушений. Я тремтів на саму думку про можливі наслідки моєї згоди, але усвідомлював, що в його аргументах є дещиця справедливого. Його розповідь, його емоції свідчили, що це створіння наділене чуттями, і чи не був зобов’язаний я, його творець, вділити йому часточку щастя, якщо це було в моїй владі? Він помітив переміну в моєму настрої та мовив:

— Якщо ти згодишся, то ні ти, ні будь-яке інше людське створіння ніколи нас більше не побачать: я зникну в неозорих пустелях Південної Америки. Моя їжа відрізняється від людської: я не знищу ані ягняти, ані козеняти заради вдоволення своєї плоті; жолуді та ягоди — ось усе, що мені потрібно. Моя подруга буде схожою на мене й, отже, задовольнятиметься такою самою їжею. За постіль нам правитиме сухе листя; сонце світитиме нам так само, як світить людям, і воно вирощуватиме для нас плоди. Картина, яку я тобі малюю, — мирна та людська, і ти, звісно, розумієш, що не зможеш відмовити мені в моєму проханні лише заради того, щоб показати всю свою владу та жорстокість. Яким би безжальним ти не був до мене, зараз я помічаю в твоїх очах співчуття. Дозволь мені скористатися вдалим моментом і переконати тебе пообіцяти мені те, чого я так палко прагну.

— Ти маєш намір, — відповів я, — залишити населені місця й оселитися в пустелі, де одинокими твоїми сусідами будуть хіба дикі звірі. Але ж як зможеш ти, так палко бажаючи любові та прихильності людей, довго зоставатись у вигнанні? Ти знову повернешся і знову шукатимеш їхньої ласки, але в черговий раз наразишся на ненависть; твоя лють запалиться знову, а у тебе буде ще й подруга, яка допоможе тобі нищити всіх і все. Це не має статися; не наполягай на своєму, оскільки я все одно не погоджуся.

— Твої почуття такі мінливі! Тільки мить тому мої доводи зворушили тебе, то чому ж ти знову вороже сприймаєш мої скарги? Клянусь землею, на якій я живу так само, як і ти — мій творець, що разом із подругою, яку ти створиш для мене, я залишу землі, заселені людьми, та вдовольнюся життям у диких, пустельних місцях. Люті пристрасті полишать мене, бо з’явиться хтось, хто любитиме мене. Моє життя потече спокійно, і в мить своєї смерті я не проклинатиму свого творця.

Його слова справили на мене