Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

– Ти йому співчуваєш, Гелено, правда ж?

– Я співчуваю кожному, до кого несправедливо ставляться, – відповіла я. – Можу співчувати і тим, котрі самі собі завдають шкоди.

– Отакої, Гелено! Та ти така ж ревнива, як і він! – вигукнув Артур і ще дужче зареготався.

Тож я зрозуміла: його неможливо переконати в тому, що він помиляється. Відтоді я уникаю будь-якої розмови на цю тему і вирішила, що лорд Лоубаре має дбати сам про себе. У нього не вистачає глузду або сили, щоб наслідувати мій приклад, хоча він щомога силкується приховати свій неспокій; та він все ж таки виявляється на його обличчі, хоча й не у вигляді відкритого обурення. Проте, мушу зізнатися, інколи я ревную Артура до Анабелли, надто ж як вона грає чи співає для нього, а він схиляється над фортепіано і вихваляє її голос – я ж бо знаю, що він і справді у захваті від її талантів, а в мене такого хисту немає.

28-е число. – Вчора ми всі їздили до Гроува, страшенно занедбаного маєтку містера Гаргрейва. Його мати часто запрошує нас, аби ми отримали задоволення від товариства її любого Волтера; цього разу вона запросила нас на званий обід, де зібралося чимало місцевого панства. Мені не подобається місіс Гаргрейв – це сувора, претензійна жінка, що полюбляє земні втіхи. В неї достатньо грошей, аби жити з комфортом, якби вона вміла ними розумно розпоряджатися, та ще навчила цьому й свого сина, але вона докладає всіх зусиль, аби здаватися заможною, уникає будь-якого вияву бідності, ніби це якийсь ганебний злочин. Вона обмежує в усьому свою прислугу, на всьому заощаджує і навіть власних дочок позбавляє справжнього комфорту, аби показною пишнотою зрівнятися з тими, хто втричі багатший від неї, а найголовніше для неї те, що її ненаглядний син повинен бути «на одному рівні з найповажнішими джентльменами». Що ж до її сина, то, гадаю, його звички обходяться дуже дорого: його не назвеш ні нерозсудливим марнотратником, ні безнадійним ласолюбом, але він із тих, кому подобається «бути оточеним лише гарними речами» і майже ніколи не відмовляти собі у своїх юнацьких забаганках, причому не стільки для того, аби задовольнити власні смаки, як для того, щоб підтримувати репутацію світської людини, яка слідкує за модою; водночас він надто великий егоїст, аби зважати на те, які зручності мала б його любляча мати і його сестри за ті гроші, які він тринькає на самого себе: вони лише раз на рік можуть з’явитися у світському товаристві, а він і не думає обмежити свої апетити. Це досить жорстке судження про «любого шляхетного і великодушного Волтера», але, боюся, воно таки справедливе.

Пристрасне бажання місіс Гаргрейв підібрати вигідні партії для своїх дочок є і причиною, і наслідком цілого ряду помилок: влаштовуючи пишний вихід у світ і показуючи їх з найкращого боку, вона сподівається, що в такий спосіб у них буде більше шансів вийти заміж, та оскільки вона живе невідповідно до своїх статків та ще й так багато грошви тратить на сина, то позбавляє своїх дочок пристойного посагу. Жертвою її маневрів уже стала бідолашна Мілісент, хоча сама місіс Гаргрейв поздоровляє себе із успішно виконаним материнським обов’язком, та ще й Естер хоче отак видати заміж. Але Естер поки що дитина, весела чотирнадцятирічна пустунка, відкрита, простодушна, і наївна, як і її сестра, але з таким безстрашним духом, що, боюся, матері буде нелегко підкорити своїм цілям.

Розділ XXVII

9-е жовтня. – Це сталось у ніч на 4-е число, незабаром після чаю, коли Анабелла співала й грала, а Артур, як завжди, стояв біля неї: вона закінчила свою пісню, та ще сиділа за фортепіано, а він стояв, спершись на спинку її стільця, щось казав їй пошепки, і їхні обличчя були дуже близько. Я поглянула на лорда Лоубаре.

Він був у протилежному кінці кімнати, розмовляв з Гаргрейвом і Гримзбі, але я помітила, як він занепокоєно зиркнув на свою дружину, і помітила, що у Гримзбі той погляд викликав посмішку. Щоб урвати цю сцену, я підвелася і, вибравши музичний твір із пюпітру для нот, підійшла до фортепіано, щоб попросити Анабеллу зіграти цей твір, та так і остовпіла, побачивши її розпашіле обличчя, її переможну усмішку, з якою вона слухала ніжний шепіт мого чоловіка, і її руку, яку він непомітно стискав. Кров прилила спочатку до мого серця, а потім до голови, бо тої миті, коли я підійшла до нього, він хутко зиркнув через плече на інших гостей, а потім гаряче притиснув її руку до своїх уст. Підвівши очі, він помітив мене і знову опустив їх, збентежений і переляканий. Вона теж побачила мене і втупилась в моє обличчя із виглядом ворожого виклику. Я поклала ноти на фортепіано і пішла геть.

Я підійшла до коминка і сперлася чолом на поличку. За хвилину чи дві хтось запитав, чи добре я почуваюся. Я не відповіла; насправді, у ту хвилину я взагалі не розуміла, про що мова, та звівши голову, побачила містера Гаргрейва, що стояв поряд зі мною.

– Принести вам склянку вина? – запитав він.

– Ні, дякую, – відповіла я й, відвернувшись від нього, озирнулася довкола. Леді Лоубаре стояла біля свого чоловіка, – вона схилилася над ним, бо він сидів, і, всміхаючись, щось ніжно казала йому; Артур сидів за столом і гортав книгу з гравюрами. Я вмостилася на найближчому стільці, а містер Гаргрейв обачно відійшов від мене. Незабаром після цього товариство розійшлася, а мій чоловік підійшов до мене із самовдоволеною посмішкою на обличчі.

– Ти дуже гніваєшся, Гелено? – прошепотів він.

– Це не жарти, Артуре, – мовила я серйозно, але якомога спокійніше, – якщо ти не вважаєш жартом втрату моєї прихильності назавжди.

– Оце розгнівалася! – вигукнув він зі сміхом, ухопивши мене за руку, та я обурено висмикнула її. – Тоді я маю стати на коліна! – сказав він і, впавши переді мною навколішки, склав руки і благально підняв їх угору. – Пробач мені, Гелено, дорога Гелено, прости мені, і я більше ніколи так не робитиму!

Виголосивши це, він тицьнувся в носову хусточку і вдав, ніби голосно плаче.

Покинувши його в цій позі, я узяла свічку і, вислизнувши тихцем із кімнати, хутко поспішила нагору. Але він виявив, що я його залишила, і, кинувшись за мною навздогін, схопив мене в обійми якраз тієї миті, коли я увійшла до спальні і саме збиралась грюкнути дверима у нього перед носом.