Читати книгу - "Шмагія"

Він зробився раптом надзвичайно красномовним і переконливим. Не кожум’яка, а знаменитий обер-прокурор Кшиштоф Рунець, що виговорив довічне ув’язнення Аптекарському Наказу в повному складі, від фармацевтів-евтанатів до переписувачів-рецепторів.

– Побачило моє гадюченя краденого півня, вирішило повернути хазяям. А злодії за ним – бігцем… На чолі з одним героїчним ланд-капралом. Стривай, чесний хлопче! Ми тебе дрюччям, ми тебе вб’ємо! Ось я завтра по розговінні піду до Намюра, поділюся міркуваннями…

Мордобиття не буде, зрозумів Мускулюс. Справа скінчувалася млявою застільною сваркою. За таким навіть і спостерігати нудно. Лише дурнуватий Яношів вчинок сидів смітинкою в оці, дратуючи. Інша річ, якби дурило спробував поцупити півня нишком. А так, нахабно… Дурниці якісь.

Нісенітниця.

У ворота знову постукали. Стукіт цього разу був винятково ввічливим. Скажемо більше: шанобливим. Не молодецьке «бум!» капральським кулаком, а скромне «стук-стук-стук» ворітним молоточком.

– Хто там? У тебе що, теж мій Янош гусака вкрав?!

– Нехай з’їсть преблагий Сусун ваші гріхи на сто років, шановні! Молю пробачити, що турбую! Мені б майстра чаклуна…

Чоловічок, що тупцював у воротях, вигляд мав ніякий. Вік невиразний, одяг чистий, але сіренький. Сором’язливе, з дрібними рисами личко. Побачиш на вулиці, за мить уже не пригадаєш. Віяло від чоловічка чудовим ароматом: святість навпіл із тривогою, перед вживанням сколотити.

– Я до ваших послуг, – Мускулюс вибрався з-за столу і рушив до гостя.

– Вибачте, пане, що відволікаю вас від благого посту… Справа в мене важлива. Термінова справа.

– До мене з іншими не ходять, – похмуро буркнув малефік.

– Дозвольте відрекомендуватися: П’єр-Бенедикт Хитавиця. Прем’єр-пастир ятричанської громади обелярів.

У пам’яті виник могутній фоліант під золотим титлом: «Короткий описовий звід передвишніх сил і сутностей, духів, геніїв, заступників, хоронителів і злиднів найнижчих рангів, а також їхні культи здавна й донині». Фоліант сам розгорнувся на потрібній сторінці: колись Просперо Кольраун змусив учня визубрити книгу від палітурки до палітурки.

«Обеляри – самоназва шанувальників генія Сусуна, він же Добряга, він же Босий Пузань. Іменовані в народі сусунітами, обеляри назву цю ведуть від щирої віри, що шанований ними геній вживає в їжу лиха та напасті, тобто обілює природу людську. Спосіб життя ведуть праведний, щоб сприяти кумирові в його благій ненажерливості, оскільки вірують: що більше істот стане на шлях чесноти, то легше буде Добрязі Сусунові спожити рештки нещасть. І тоді зійде на земний світ Повзуча Благодать повік. Живуть скромно, задовольняючись малим, вигляд же мають охайний. Найбільш дбайливі у вірі, тобто ортодокси, відмовляються від тваринної їжі та страв із баштанних плодів, а також нагі обмиваються взимку в ополонках. Обелярів-ортодоксів легко відрізнити за ритуальним татуюванням: аспідно-чорним кочетом-благовісником на правій скроні…»

Мускулюс делікатно скосив око. Вугільна цятка на зазначеній скроні Хитавиці дійсно була.

– Що у вас сталося, пане прем’єр-пастир?

– Велике лихо, майстре чаклун. Зник півень відпущення, уже присвячений генієві Сусуну по великому обряді.

– Ви з глузду з’їхали!

Волосся в малефіка стало сторч. Голос зірвався до хрипкого шепоту, нагадав шипіння розлюченого аспіда. Чоло густо всіяли намистинки холодного поту.

– Як це: зник?! Чому не встежили?!

– Винні, пане, – прем’єр-пастир буравив землю поглядом, бажаючи докопатися до пекельних глибин і сховатися там від провини. – Вперше… На вас єдина надія.

На жаль, така зараза, як цей проти ночі згаданий півень відпущення, значилася саме за профілем малефіціуму. Обеляри щиро вірили, що шляхом великого обряду збирають на півні, призначеному в жертву Добрязі Сусуну, всі лиха-злощастя земляків за минулий рік. Півня вночі вели до лісу, де й прив’язували до дерева, щоб геній у вигляді лисиці чи тхора зачавив бідолашного птаха. Трактати на різні лади тлумачили цей обряд. Але те, що жертовний кочет обелярів при вивченні виявлявся наскрізь, до самої печінки просочений найчорнішим зуроченням, пессатум-флюїдами й екзистенціальним жахом, залишалося фактом. Бачив Андреа одного разу такого півня, чув його «кукуріку»… Це Добряга Сусун без шкоди такий кошмар проковтне. На те він і геній. Що ж стосується будь-якої іншої тварини, включаючи людину – в найкращому разі, здохне в страшних муках. У гіршому… Зжере вовк або собака – піде гуляти околицями «сухий» сказ. Дрібний птицекрад зварить півника на обід – Майтракський людожер здасться безневинним агнцем у порівнянні зі злодюжкою.

Один чорний півень обелярів за своєю руйнівною силою дорівнює…

Чорний? Збіг? Мятлик, сучий син, мало тобі було теляти з п’ятьма хвостами?! Цетинка відразу тебе розкусила, лиходія! Як у воду дивилася.

– Півень чорний і великий?

Голос малефіка став сухим і діловитим.

– Так, пане.

– Гребінь криваво-багряний?

– Саме так.

– Коли зник?

– По обіді. Точніше не скажу. Ізольда примчала, голосить…

– Де ви звичайно приносите півня в жертву?

– У Фільчинім Бору, близько півночі. В’яжемо до берези крученою ниткою. І преблагий Сусун у вигляді семихвостого осіннього лиса…

– Досить. Я зрозумів. У мене є вагомі підстави вважати, що ваш півень зараз перебуває саме у Фільчиному Бору. Не гарантую, що прив’язаний до берези, але, сподіваюся, семихвостий лис відшукає жертву. Чи ви сумніваєтеся в силі генія? Повертайтеся додому й моліться всією громадою, щоб я мав рацію. З душею моліться, якнайретельніше! А іншим разом бережіть півня, мов зіницю ока. Якщо все обійдеться, я, хай уже так і буде: не доповідатиму в столиці про злочинне недбальство…

Белькочучи «Уклінно дякую, пане! Я знав, я вірив…» – обеляр шаснув за ворота. Зважаючи на звуки, бігцем кинувся геть вулицею: збирати громаду на терміновий молебень.

Мускулюс повернувся назад до столу. А що? Коли Клаус із Мятликом наздогнали хлопця, вибили з нього дух і відняли півня – це вже відбулося. Зробленого не повернеш. Якщо Янош утік від переслідувачів, згодував півня за призначенням – слава Вічному Мандрівцеві. У кожному разі, результат стане відомий завтра вранці. Жевріла дивна впевненість у благополучному завершенні. Впевненість була маленька, спритна, з ляльковим личком.

– …виходить, пику наб’ю! – зустріли його капралові слова.

Малефік опустився на лаву навпроти Фюрке. Довго, пильно, дивився тому в очі. Здоровань зайорзав, ніби під сідницею виявився їжак.

– На вашому місці, капрале, я б інакше вчинив. На вашому, повторюю, місці, я б поставив Яношу глечик найкращої випивки за свій кошт. І щороку цього дня ставив би по глечику. Разом із різником і злодійкуватим дядьком Мятликом. Я зрозуміло висловлююся?

Навіть при закритому «воронячому баньши» було в погляді чаклуна щось таке, від чого Фюрке став неймовірно тямущий. Кивнув, підхопився й став у фрунт.

– Вільно, капрале…

Шматок не ліз у горло. Пісне, скоромне – не ліз, та й годі.

– Вечеряйте без мене, майстре Леонарде. Піду