Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"

— Але ж ви розумієте, я можу написати те, що нам вигідно, а можу взагалі нічого не писати. А вам же треба взяти на гарячому ту людину, яка забиратиме інформацію…

— Резонно, — знову погодився Славін. — Дуже добре мислите. Ваші пропозиції?

— Я їх уже вніс.

— А я вам відповів: говорити з вами я згоден, торгуватися — не мій фах. Якщо вважаєте за потрібне якось спокутувати свою вину, — валяйте. Не хочете — ваша справа. Головне завдання ми виконали, перекрили витік інформації, справу закінчено.

— Згоден, — сказав Кульков. — Правильно. Але я готовий запропонувати вам свою допомогу в грі проти ЦРУ.

— Давайте сформулюємо ситуацію інакше, Геннадію Олександровичу: якщо керівництво дозволить мені залучити вас до операції, я продумаю можливість вашого використання… Але, признаюсь, я не дуже впевнений, що мені це дозволять… Ви занадто заплямували себе… І діяли цілком свідомо багато років… Називатимемо речі своїми іменами: спочатку ви зрадили цю країну, нас… Тепер ви пропонуєте зрадити тих, на кого працювали.

— Ми ж не на зборах, — облизнувши пошерхлим язиком пересохлі губи, сказав Кульков. — Я пропоную викрити тих, хто шантажем примусив мене схибити з того шляху, на якому я стояв.

— Закон гарантує вам тільки одне: слідство і суд ретельно розберуться в усьому, що було до цієї ночі. Але ні слідство, ні суд не пройдуть мимо того, що може статися після сьогоднішнього ранку… Давайте пропозиції, я готовий слухати…

— Можна глянути в запитальник, найостанніший, який ви розшифрували? — спитав Кульков.

— Ви маєте на увазі той, що ви взяли у тайнику вчора вночі?

— Я забув, о котрій годині… Я згадаю, коли ви покажете мені розшифрований текст…

— Ви нічого не забули, — сказав Славін. — Ви пам'ятаєте час з точністю до хвилини… Ви хочете перевірити, чи справді ми знаємо все, чи беремо вас на бога.

— Ви маєте право думати так, як вважаєте за доцільне… Я сказав те, що хотів сказати неодмінно…

Славін вийшов з-за столу, відкрив сейф, вмонтований у стіну, попорпався в папках, витяг одну, синього кольору, поклав її на стіл, погортав сторінки, вийняв два аркуші, скріплені пластмасовою червоненькою скріпкою, і подав Кулькову:

— Це?

Обличчя Кулькова знову потекло, коли він перебіг сторінку; знають усе! Читали всі запити з Ленглі! Оце так жах! Але ж вони не читали моєї відповіді! А тільки це може бути доказом! У цьому мій порятунок!

— Так, — сказав нарешті Кульков. — Це.

— От бачите, — зітхнув Славін і, поклавши руку на папку, мовив: — Тут ціла брошура: «Що ЦРУ хоче знати, — особливо під час женевських переговорів, — про ракетний потенціал Рад».

— Але у вас немає другої такої брошури. З такою ж разючою назвою: «Що ЦРУ дізналось, — під час женевських переговорів по роззброєнню, — про ракетний потенціал Рад».

— Чому ж? — Славін знизав плечима. — Є.

Він знову підвівся, підійшов до сейфа, вийняв звідти невеличкий конверт, повернувся й поклав на стіл:

— Ознайомтесь.

Кульков витяг з конверта запальничку «П'єр Карден»; обличчя потекло ще зриміше; замість щік — капшуки, під очима — западини, як у старого, що вийняв на ніч з рота міст, жодного зуба, шамкотлива порожнеча.

— Та ви сміливіше, Геннадію Олександровичу, сміливіше, — підштовхнув його Славін своєю несподіваною посмішкою, трохи навіть хлоп'ячою. — Ви ж знаєте, як поводитися з цією камерою… Ми проявили всі сімдесят два кадри, ось вам лупа, читайте, ваша робота, ви ж документи клацали, не я…

— У вас немає сигарети?

«Відчувши шок, зразу ж просіть у них сигарету», — згадав він слова Роберта, який інструктував його з операції «Ліберті», коли вони зустрілися в Цюріху, в барі на Бангофштрасе; «це точна ознака того, що ви похитнулися, вони це з'їдять, а вже після цього починайте поетапно цідити інформацію, зберігаючи головний козир на самий кінець».

— Давно курите? — спитав Славін.

— Після того, як зустрів Олега Володимировича.

— Дивно… Я опитував ваших шкільних та інститутських знайомих, вони казали інше.

— Та скільки ж років минуло, могли забути…

— Гуляєва пам'ятаєте?

— Хто це?

— Ігор Гуляєв…

— Я його не знаю.

— А він вас знає. Сидів за партою позаду вас. На вечорі у вашій чоловічій школі він потанцював з Лідою Кирєєвою. Ви до неї залицялися, так? Ви штовхнули Гуляєва із сходів через цей танець… Бідолаха зламав ногу… Він запевняє, що ви в дев'ятому класі вже курили… Сигарети марки «Ароматні», двадцять копійок пачка…

— Я нікого не штовхав зі сходів…

— Ви і Проскуряк, був такий вуркаган. Ви його з собою привели, пляшку йому купили… Невже не пригадуєте?

— Тепер про мене можна говорити все, що завгодно…

— Ми пліток не збираємо, Геннадію Олександровичу… Наприклад, ваш колишній декан, Антон Гаврилович, був дуже захоплений вами: «надія адміністрації, борець з прогульниками, ніхто так, як Гена Кульков, не вмів провести персональної справи проти порушників моралі»… Я погортав ці документи, ви завзято виступали, Савонарола…

— Як я зрозумів, сигарет у вас немає? — Кульков знову облизав пошерхлим язиком пересохлі губи. — Шкода…

— Ну, чому ж, є. Які хочете? Я помітив, вам більше подобаються ментолові «Салем».

— З більшим задоволенням я закурив би «Памір»… Були такі сигарети в дні моєї молодості, чорний тютюн, як «галуаз», тільки коштували дешевше, десять копійок за пачку, якщо не зраджує пам'ять…

— Є й «галуаз», — сказав Славін. — На вибір.

— Тоді, будь ласка, «галуаз»… Мені дуже хочеться саме «галуаз».

Він затягся, жадібно ковтаючи дим, заплющив очі, ніздрі його на якусь мить затремтіли, немов у кокаїніста, стали білими, хрящуватими; тільки не поспішати, благав він себе; я поводжусь правильно; цей лисий, не відаючи про це, допомагає мені; найдужче я боявся натиску, крику, наполягання відповідати; це — вайло, інша порода, тупо мислить, різьба по дубу; я відчуваю удачу, він піддається…

— Так от, — затягшись іще раз, Кульков відкинувся на спинку стільця, — я ж цих даних не послав… Та й вони не припали б — судячи з останнього запитальника — до смаку тим, кого цікавить ракетний потенціал Бать… Радянського Союзу…

— Своєчасно виправились, — сказав Славін. — Слово «Батьківщина», сподіваюсь, ви згодні, зараз прозвучало б трохи цинічно.

— Так, я змушений з цим погодитись. Але — хоч вірте, хоч ні — я був, є і залишусь патріотом Росії…

— Якої? — спроквола запитав Славін. — Генерал Власов теж проголосив себе істинним патріотом «матінки Росії», — без комуністів, комсомольців, профспілкових активістів, — а їх, активістів, майже сто мільйонів, ну і, звичайно, неповноцінних євреїв і циган.

— Я ставлюся з презирством до Власова, даю слово…

Славін подивився у вікно; треба було хоч на мить абстрагуватися від цієї людини; погасив у собі гнів, неголосно сказав:

— Ми відхиляємося від основного, чи не